Розділ 44. Порятунок

Все довкола рвучко здригається, і я з жахом прокидаюся, виявляючи себе на старому возі.

Що відбувається? Чому мої руки та ноги, стягнуті залізними кайданами? Я полонена? Чи, може, злодійка? Я ніяк не можу згадати, як мене схопили й коли встигли надіти ці кляті залізяки. В голові паморочиться, а тіло настільки ослабле, що кожен рух віддається болем, ніби мене довго гамселили палицями.

Я змушую себе підвестися та озирнутися довкола, помічаючи, що віз зупинився просто перед лісом, а вдалині височіє здоровенна фортеця. Така похмура й моторошна, що від одного її вигляду мені стає зле. Невже саме туди мене й везуть?

Наступної миті переді мною з’являється дві незнайомі постаті чоловіків. Вони з голови до п’ят у чорному, дивному вбранні. На їхніх грудях я встигаю розгледіти чорну емблему дерева, перш ніж один з них хапає мене волосся та скидає з воза, неначе я мішок з лайном. 

— Підводься! — гарчить він на мене з висоти свого росту. — Хутко, я сказав!

Проте тіло відмовляється підкорятися наказам. Мені коштує чималих зусиль бодай відштовхнутися тремтячими руками від землі, і той нелюд, не приховуючи нетерплячки, хапає мене за воріт та різким рухом зводить на ноги.

— Отямся! — із помітним острахом шепоче інший чоловік, стишуючи голос, немов наступні слова можуть накликати біду. — Король віддав наказ. Ми мусимо доставити її до фортеці. Гадаєш, він нічого не запідозрить? Ти ж чув, що він казав про неї!

— Саме тому ми й мусимо вбити цю дівку! — випалює він просто в обличчя товаришеві. — Ти ж бачив на власні очі, як вона роздерла наших побратимів! Це не людина… — Він зиркає на мене й з огидою спльовує мені під ноги. — Це клята почвара!

Про що вони говорять? Яка ще почвара? Невже я вбивця? Я мимоволі опускаю погляд на одяг, забруднений кров’ю, і відчуваю, як мороз пробігає шкірою. Та я геть не пам’ятаю, щоб узагалі когось убивала. Хіба таке можливо просто взяти й забути?

Мене тягнуть за кайдани вглиб лісу, а я ледь встигаю перебирати ногами, хитаючись зі сторони в сторону. Пекло… я не витримаю довгої прогулянки. Їм байдуже, падаю я чи ні, вони просто волочать мене далі. Ніхто не спромогається нічого не пояснювати, адже й пояснення не потрібні: вони винесли для мене смертельний вирок.

— Це якась помилка! — зривається з моїх пересохлих губ, — я нікого не вбивала…

— Замокни, тварюко! — кричить на мене чоловік, нагороджуючи мене пекучим ляпасом по обличчю. Я відчуваю залізний присмак крові з розбитої губи, та й цього йому замало. Він замахується знову, але його товариш вчасно хапає його за передпліччя. — Ти маєш померти! Таким як ти не місце в Дредмурі! Він ніколи не отримає настільки загрозливу зброю! Ніколи! Чуєш?

Про кого він говорить? Що за бісова зброя? Ми врешті зупиняємося на галявині, де вони, вочевидь, вирішують прикінчити мене й поховати десь поміж цих викривлених дерев — так, аби жодна жива душа ніколи не довідалася про місце мого поховання.

— Заспокойся, друже. Я поділяю твій страх, але в нас є чіткий наказ самого Короля! — інший легіонер усе ще помітно вагається, розриваючись між страхом перед невідомим Королем і людиною, яку він вважає чудовиськом.

Та, очевидячки, його товариша не проймає жодне застереження. Він уже вирішив: мені не місце в цьому світі. Трясця, а я навіть згадати не здатна й дещиці про себе чи власне минуле. Усе, що мені залишається, — безпорадно дрижати й тихо скиглити, бо гучні схлипи лише сильніше розпалюють злість цих незнайомців.

— Ні! Я вб’ю її, чого б мені це не коштувало! Людина, яка перетворюється на почвару в межах завіси… Ти хоч усвідомлюєш наслідки чогось подібного?! Він отримає безмежну владу та контроль! Більше не буде жодної надії! — цей фанатик починає несамовито волати на друга, бризкаючи слиною від люті.

А тоді він дістає з піхов свій меч і наставляє його просто на мене. Страх затьмарює розум. Дихання збивається, у грудях пече від первісного жаху, мої пальці мимоволі зводить судомою. Свідомість хитається на межі, й тіло завмирає, зрадницьки клякнучи в тремтінні.

— Рятуйте! — волаю я щодуху, та це лише дратує чоловіка ще сильніше.

Вони вб’ють мене! Дідько, як же мені страшно усвідомлювати свою неминучу загибель. Хоч другий чоловік і вагається, його погляд просякнутий зневагою та ненавистю. Він не прагне втручатися, дозволяючи своєму другові здійснити лихий намір. У нього вже є гідне виправдання — він нібито намагається перешкодити й відмовити товариша. Я бачу це по виразу його обличчя, викривленого гнівом та байдужістю.

— Панове! — лунає гучний чоловічий голос, змушуючи мене здригнутися від надії. — Невідомо звідки на галявині з’являється зграя з восьми юних хлопців, які обережно й насторожливо підходять до нас. Один з них підіймає руки вгору, показуючи, що не становить загрози. — Мені здається, молода пані не в захваті від вашої компанії, чи я не помиляюся?

Він звертається до мене, роздивляючись з голови до п’ят. Високий, чорноволосий, з уважним, допитливим поглядом. Приталене темне вбрання без рукавів щільно облягає його тіло, ремені на руках туго обвивають м’язи. Його впевнена та мужня поведінка змушує мене ще сильніше сподіватися на порятунок.

Я намагаюся крикнути їм, благати про визволення, але нелюд, що утримує мене, нагороджує ще одним ляпасом по щоці, змушуючи покинути марні спроби.

 — Йди собі куди прямував, хлопче! Це чудовисько! Таке ж саме, що й за межами завіси! — суворо каже осатанілий чоловік, махаючи рукою в протилежному напрямку, аби хлопці рушали туди.

— Але ж вона всередині, — з насторогою запитує ще один юнак, поволі крокуючи вперед. — Хіба завіса не мусить знищити її?

Він підходить трохи ближче. Темне вбрання з довгими рукавами щільно облягає його тіло. Широкі плечі хлопця здаються розслабленими, але постава помітно напружена. На голові парубка видніються дивні, великі окуляри, затягнуті ремінцями, що стискають потилицю. Його очі уважно й допитливо вивчають мене, намагаючись відшукати ознаки чудовиська. Та вже за мить він зиркає в бік товаришів, примружуючись, наче йому відверто брешуть.