Розділ 43. Угода

Я прокидаюся під деревом, де поховано Пауля, жадібно ковтаючи свіже повітря. Незрозумілий страх стискає груди, і я озираюся навколо й дихаю так голосно та збито, що вся здригаюся від власного тремтіння.

За мить мене накриває хвиля паніки й некерованої тривоги. Вона наростає так стрімко, що тіло згинається від спазму, який позбавляє навіть дихання. Це передчуття лиха мені знайоме, але ще ніколи не було настільки сильним. Сльози самі навертаються на очі, і я скавчу, мов поранений пес, чекаючи, коли цей клятий припадок відступить.

Пауль… він попереджав мене про реальну небезпеку?

Коли тіло знову починає слухатися, я підводжуся на ноги та спираюся на дерево, намагаючись якось прийти до тями. Мій погляд одразу впивається в бік будинку, звідки долинає лише тривожна тиша та цвірінькання птахів, що ховаються й співають десь поміж густих крон дерев. Звідси мені все одно нічого не вдасться як слід розгледіти: від останнього пристановища Пауля до моїх друзів добрячі пів милі. Звуки лісу й річки заглушують будь-які інші.

Тільки коли я минаю річку, до мене долинає іржання коней, а вже за мить помічаю з десяток, а то й два чорних жеребців, що слухняно стоять біля нашого будинку. Серце стискається від остраху, і я прискорюю крок, а потім й зовсім зриваюся на біг.

Дідько… та що тут сталося?

Майже діставшись входу, бачу розламані вщент двері та вибиті ставні на вікнах. На ґанку все перевернуте верх дном. Кошики, в яких дівчата приносили зілля, зневажливо перекинуті, а їхній вміст розкиданий по всьому подвір’ю. Тренувальні мечі, які ми зазвичай рівно складаємо під стіною перед заняттями, тепер лежать просто під моїми ногами: одні зламані на друзки, інші ще досі вцілілі.

— Пекло, — зривається з моїх вуст, коли я оминаю все це безладдя від якого в мене кидає в холодний піт. 

Не вагаючись ані миті, залітаю всередину нашої зали й завмираю, не вірячи власним очам. Стає важко навіть дихати. Мене колотить від жаху, і я не стримую стогону та згинаюся, накриваючи крижаною долонею рот, аби заглушити гучні схлипи.

Всюди тіла в чорних легіонерських вбраннях, кров і розкидані, потрощені меблі. Ті гарні прикраси з різнобарвних квітів, що вранці плели дівчата, розірвані та закривавлені, валяються під ногами, немов сміття. Наш громіздкий стіл перекинутий на бік, а на ньому зверху лежить ще одне тіло в чорному.

Хтось нас розкрив? Вірджинія здогадалася про все й навідалася задля помсти? Ні. Це не вона. Їхнє вбрання… воно відрізняється від нашої когорти. Це вочевидь хтось інший.

Я сильно дрижу, вдивляючись у мертві тіла, що лежать на холодній підлозі біля моїх ніг, і поволі заспокоююся: нападники мертві, моїх друзів серед них немає…

Але тут я врешті помічаю копну білявого волосся, наполовину просочену кров’ю, і з грудей зривається жалісний стогін.

— Ні! Ні! Ні! — кричу я, кидаючись до тіла, яке не помічала раніше, тому що воно було частково приховане сходами та мертвим легіонером. — Крісто!

Я відкидаю тіло незнайомого чоловіка, який накрив її собою після смерті, й намагаюся підняти дівчину. На блідому, знекровленому обличчі моєї подруги застигла гримаса відчаю та страху. У її широко розтулених блакитних очах назавжди закарбувалася та жага до життя, що покинула її, залишивши моторошний відбиток жаху.

Я закриваю їй очі долонею й ридаю так, що захлинаюся власним плачем. Притуляю дівчину до своїх грудей і безупинно прошу вибачення за те, що не була поруч із нею.

Трясця!.. Чому я просто не залишилася з ними? Якого біса мене потягнуло жалітися Паулю на своє нікому не потрібне життя?! Відчуття провини шматує мене зсередини, і я зціплюю зуби, аби витримати ще одну помилку, скоєну через власну дурість і необачність.

Краєм ока я помічаю розбитий банджо з розірваними струнами, а поруч із ним — ще одне тіло, рука якого тягнеться до мертвого обличчя дівчини. Ганц і Лілея. Я не помітила їх одразу: їхні тіла лежать за перевернутим столом, який вони, напевно, використовували задля оборони.

З мене виривається протяжний стогін, і я кидаюся до них, обережно лишаючи Крісту під сходами. Порожній погляд Лілеї все ще прикутий до Ганца. В її очах застигли сльози, та, здається, вона пішла з життя першою. Ганц намагався дотягнутися до неї, з останніх сил повзучи вперед, адже за ним тягнеться кривавий слід. Проте йому так і не вдалося торкнутися Лілеї: він помер тоді, коли до її обличчя залишалося всього кілька дюймів. 

Я закриваю очі Лілі й цілую її в холодне чоло, дякуючи за все, що вона зробила для нас. Те саме роблю й з Ганцем. А втім, наостанок виконую останнє бажання нашого рудого друга: кладу його долоню на охайну долоньку дівчини, даруючи їм цей останній дотик.

— Вони пошкодують, — грізно ціджу я крізь зуби, нарешті усвідомлюючи, що вороги все ще десь поряд.

Ці покидьки на задньому подвір’ї, не інакше. Тільки так я могла не помітити їх, коли наближалася до будинку. Мені одразу ж згадується мій сон, і та дівчина, що відкушувала капсулу, дивлячись на двері. Трясця, вона попереджала мене! Заздалегідь вказувала, що на нас мають напасти! Але якогось біса я проігнорувала її попередження… не повірила й на дещицю, що мій кошмар може врятувати бодай чиєсь життя!

— Капсула! — зривається з моїх вуст і я швидко рушаю на другий поверх, адже там лишила і капсулу, і кинджал Велеса.

Стрімко, але вкрай обережно я просуваюся коридором, оминаючи розчахнуті кімнати. Моє серце шалено тарабанить в грудях, але я щодуху намагаюся опанувати себе й взяти під контроль свій страх. Не на часі впадати в істерику та губитися, наче загнана здобич! Тепер я розумію настанову Велеса. Він теж попереджав мене через сон!

Входячи до своєї кімнати, я кидаюся на пошуки триклятої капсули, та завмираю, коли з відчиненого вікна до мене долинає чийсь гучний, моторошний голос. Зовсім як тоді… на Розподілі.

Я впізнаю його навіть у лихоманці.

Це голос клятого Короля Дредмура!