Розділ 42. Сон та реальність

Я стою посеред зали, залитої теплим світлом. У каміні палає грайливе вогнище, потріскуючи дровами, й час від часу гулко вистрілює, викидаючи в повітря безліч спритних іскор. Вони вмить злітають, зникаючи в чорному димоходу. По всій кімнаті розставлені свічки, що мерехтять звідусіль, ніби так і прагнуть розпочати радісний танок.

Втім, окрім мене, в цій залі ані душі. Я повільно озираюся довкола, намагаючись відшукати бодай когось зі своїх друзів. Та марно… я нікого не бачу.

Що відбувається? І в що, в біса, я вдягнена?

Я опускаю погляд на свої руки, помічаючи довгі коричневі рукави старої, латаної сукні — тієї самої, в якій я була в день Розподілу. Мимоволі я підношу пальці до своєї зачіски, торкаючись пелюсток тих проклятих квітів, що Еффі заплела мені у волосся в той далекий, тривожний ранок, якому судилося змінити геть усе моє життя. 

— Це неможливо, — зривається з моїх вуст, і я відчуваю, як волосся стає дибки від лихого передчуття.

Різкий стукіт у двері змушує мене здригнутися, ледь не підстрибнувши на місці. Хтось завзято тарабанить, немов по той бік відбувається щось по-справжньому лихе. По хребту біжить холодок, коли я невпевнено роблю крок у напрямку дверей.

Однак щось невідоме зупиняє мене, і я завмираю, відчуваючи: позаду хтось є. Насилу змушую заціпеніле тіло зробити напівоберт, і побачене викликає тремтіння, сповнене незрозумілої тривоги та паніки.

Переді мною стоїть дівчина, мов дві краплини води, схожа на мене. Та її погляд — хижий, проникливий, до біса моторошний — пронизує мене наскрізь, позбавляючи будь-якого відчуття захисту. Вона вже приходила до мене в одному з кошмарів, але тепер вдягнена в ту саму коричневу ганчірку, що і я. Її образ більше не здається таємничим, скоріш він лякає схожістю у зовнішності та разючою відмінністю в поведінці.

Вона підносить руку до своїх губ, і я помічаю мій ремінь з капсулою, обмотаний навколо її зап’ястка. Її зуби відчеплюють капсулу: вона демонстративно розкушує її, після чого загрозливо дивиться на двері, що раптово розчахуються.

Від страху я припиняю дихати, але коли з розчинених дверей стрімко несеться якась химерна тінь, я скрикую й розплющую очі, усвідомлюючи, що я у своїй кімнаті. Це лише черговий кошмар… не більше.

***

Після сніданку всі займаються підготовкою до сьогоднішнього вечора. Дівчата на чолі з Лілеєю створюють гарні прикраси з квітів, які мають тягнутися вздовж стін, наче різнобарвний плющ. Певно, вони прокинулися ще на світанку, аби зібрати стільки зілля та квітів.

Ганц налаштовує старенький банджо, який перед цим старанно протирав від пилу. Здається, він давно не грав на цьому інструменті, хоча, за словами Чотирнадцять, носить його з собою повсюди. Це — згадка про загиблу людину, що була Ганцеві дуже дорогою, проте ані він, ані командир із Лілеєю не розповідають про неї детальніше. Інші й не намагаються допитуватися, адже нікому не кортить роздирати старі рани. Якщо Ганц захоче, він поділиться з нами своєю скорботою.

Чотирнадцять помітно уникає будь-якої фізичної роботи. Він лише мовчки стоїть осторонь, спостерігаючи за всіма з відстороненим виглядом. Мій братець терпіти не може хатніх справ і всього, що потребує фізичних зусиль. Дідусь обізвав би його ледацюгою, втім, колись так само старенький обзивав і мене. Скажімо, я теж не в захваті від усієї цієї рутинної праці. І, здається, це в нас із братиком сімейне.

Ангус допомагає дівчатам плести квіткові прикраси, та цей рудий підлабузник вочевидь робить це виключно заради Крісти. Вона раз по раз дарує йому чарівну, веселу усмішку, змушуючи Мюррея шаріти. Ангус дедалі більше піддається цим бурливим почуттям, поглядаючи на дівчину навіть тоді, коли стає надто ніяково. Я пирхаю, пригадуючи, наскільки швидко він зумів закохатися по самі вуха. Невже кохання — це щось настільки легке й запальне, що достатньо крихітної іскорки, аби спалахнуло справжнє полум’я?

Акей та Гвін всілися по різні боки зали. Вони не вміють плести з квітів, а до тренування залишається ще багацько часу, тож мовчки перев’язують зап’ястя, інколи кидаючи один одному гнівні погляди з-під лоба. Але те, що дратує мене найбільше, — кожен зиркає на мене такими очима, наче я щось йому винна!

Врешті я не витримую й просто тікаю до Пауля — в єдине місце, де можу перепочити в тиші й привести думки до ладу. Мене ніхто не переслідує: за цей час усі звикли, що після сніданку й до самого тренування я зникаю у своїх справах, якими ніхто ніколи не цікавився. До того ж дівчата не чекають моєї допомоги, а Чотирнадцять не відпустить хлопців наздоганяти мене, навіть якщо від цього залежатиме чиєсь життя. І я вперше відчуваю радість, що мій братець такий ревнивий.

— Це, бляха, наче обирати між солодким та солоним! — кричу я в серцях, немов Пауль сидить поруч з деревом та уважно слухає мої скарги. — Так, солодке в Дредмурі – це взагалі немислима розкіш! І ти жадаєш його, варто очам побачити цю заборонену спокусу. Таке враження, що мені просто взяли й подарували те, про що я навіть мріяти не могла навіть у самих сміливих мріях! — Я важко дихаю, роздивляючись могилу, звідки до мене лине лише мертва тиша. Поряд зі мною нікого немає. А отже, я просто шалена дівчина, що кричить сама до себе, снуючи туди-сюди біля дерева, де похований її друг. — Але й солоне… я теж люблю. 

Прикушуючи губу, я лякаюсь власних почуттів. Це ж неможливо заперечити. Я справді щось відчуваю до Акея. Трясця… Я навіть не уявляю свого життя без нього… так ніби світ миттю втратить половину барв. Можливо, це лише прив’язаність? Болісно міцна, зрощена роками дружба дітей, що зростали у сусідніх будинках, ділили хліб, лихо й рідкі хвилини щастя. То чому ж серце так підло стискається саме тепер? Чому воно відгукується на нього не як на друга? До Чотирнадцяти я ніколи не відчувала навіть симпатії, як до хлопця! Мені навіть бридко уявити себе та його! Але ось Акея… якогось біса я уявляю.

Я з важкістю сідаю під дерево, спираючись спиною в його шорсткий стовбур. Просто не уявляю, як бути в цій ситуації. Я не хочу відмовляти Гвіну, розриваючи між нами те, що навіть не встигло розпочатися. Можливо, саме він і є моїм справжнім коханням? Але й Акея я не можу й не хочу розчаровувати чи відштовхувати. Від цього я просто божеволію.