Розділ 40. Жаба

— Ті двоє дурноголових чваньків уникають мене! Кріста та Еффі весь свій вільний час проводять з Лілеєю, вивчаючи цю безглузду алхімію, наче схиблені! З першими променями сонця — гайда в ліс збирати всілякі химерні трави, а потім — від одного тренування одразу на інше! Катерина перетворилася на виснажену примару. Ледве бурмоче щось у відповідь, дивиться повз людей, наче тебе узагалі не існує! Щойно Чотирнадцять відпускає нас — вона вже на другому поверсі, спить як убита. Ангус?.. Він зовсім зірвався з ланцюга! Гарчить, свариться, ніби навколо нього не друзі, а вороги. Й заговорити з ним неможливо без чергової сварки! — я випалюю все це крізь злість і розпач, сидячи під деревом біля могили Пауля. І жаліюся єдиному, хто мене слухає — хлопцю, що помер два тижні тому.

Минуло два неймовірно довгих тижні з того триклятого випробування, і всіх моїх друзів, наче підмінили. Вони нагадують виснажених, бездушних ляльок, якими керують, смикаючи за ниточки, а коли вистава завершується – вони байдуже й апатично вдають з себе живих людей. Це до біса нестерпно! 

Гвін тепер поводиться зі мною так, наче мене геть не існує! Навіть коли я говорю щось просто йому в обличчя, він вдає, ніби не чує та не бачить моєї присутності! Бісів когут! Ще й Акей туди ж… Вони немов змовилися, аби добряче провчити мене! Але я не розумію чого вони врешті прагнуть добитися! 

Ганц вирушив до фортеці по припаси ще на світанку, а наш юний командир сьогодні тільки й робить, що вбиває нам у голови: до кінця тижня очікується прибуття головнокомандувача Рейгана.

Я відчуваю, як насувається щось дуже лячне. З приїздом пана Рейгана усе зміниться. І не лише для мене, а й для всіх нас. Однак я не уявляю, що зробити, аби повернути нашу колишню, дружню й веселу атмосферу. На мене тисне безпорадність, тому що я прекрасно усвідомлюю: далі буде тільки гірше. Невже вони не розуміють цього? Чи, можливо, просто не мають більше сил боротися? Я не можу підтримати їх, адже я не пройшла крізь те пекло. Дідько! Як би не старалася, я не розумію наскільки це боляче. Тож усе, що мені лишається — мовчки злитися й продовжувати свої розмови на могилі… удаючи, ніби ця порожнеча ще не зводить мене з розуму.

Кажуть, лише втративши — починаєш цінувати. Найгірше, що це правда. Мені до нестями бракує тих легких, безтурботних сніданків, сповнених жартів і сміху. І тих затишних вечорів, коли Мюррей розповідав дивовижні історії, які колись читав в книжках… замість нескінченних дорікань, недоречних шпильок та в’їдливих коментарів, якими ми тепер живимося щодня. Я дуже сумую за тією Катериною, яка завжди приносила із собою дещицю безумства й веселощів. Дозвілля без неї, здається, втратило будь-який запал. Я вже й була б не проти її недоречних коментарів про хлопців, проте тепер все, що її цікавить — це скоріше лягти спати, аби тільки цей день минув скоріше.

— Знаю, що тобі не кортить, аби я уходила, — промовляю я, доплітаючи гарненький віночок із квітів, зібраних неподалік, — але мені вже час, Паулю. Ще повернуся, друже. Здається, ми з тобою ніколи не були такими близькими за твоє життя. Дуже шкода.

Я залишаю на його могилі віночок із квітів незвично сірого, похмурого відтінку. Назви їх я, звісно, не знаю. Бачила, що дівчата збирали ці квіти для своїх еліксирів, але мені не хотілося вдаватися у подробиці. Гадаю, Паулю теж немає жодного діла до назви квітів, які він навіть не побачить. 

Проходячи повз річку, я намагаюся вигадати бодай якийсь план дій. Що може втішити тих, чиї сили боротися тьмяніють з кожним днем? Що здатно підтримати тих, хто втомився від світу, в якому ти щодня повинен доводити те, що гідний життя?

Несправедливість. Біль та втома. Спустошеність. Горе… 

Здається, я відчувала щось подібне в перші дні в Легіоні. Тоді кожен день для мене був випробуванням. Світ довкола почав втрачати фарби й здавалося, що більше не лишилося того, за що слід чіплятися. 

Мене раптово зупиняє гучне, химерне квакання: таке несподіване, що я завмираю на місці. Обернувшись до берега, бачу товсту, кумедну жабу. Вона сидить, неначе власниця цього тлінного світу, і ліниво витріщається на мене, продовжуючи квакати з таким запалом, наче прагне заговорити до мене.

— Ну, звісно, — зривається з моїх вуст, — як я раніше до цього не додумалася… 

З якоїсь дивної, незбагненної для себе причини я кидаюся до тієї бідолашної жаби, яка, перелякано кумкнувши, миттєво кидається навтіч.

Це ті самі маленькі дрібниці, що раптово вибивають нас із сірої рутини. Те, про що ми й подумати не здатні наперед. Як-от той момент, коли Катерина змусила мене реготати на все тренувальне поле. Їм бракує світла в тому склепі з болю, відчаю та порожнечі, що повільно огортає довкола весь світ. 

І в мене нарешті з’явилася ідея!..

Вся промокла до нитки й захекана, проте зі сліпучою усмішкою до вух і товстою жабою, затиснутою в руці, я розчахую двері й застигаю на порозі.

У залі вже кипить звична ранкова метушня. Дівчата, зібравшись біля Лілеї, перебирають зелене пахуче зілля, сортують його й розкладають по полотняних мішечках. Чотирнадцять стоїть поруч із хлопцями, демонструючи, як туго й рівномірно намотувати пов’язки на руки перед тренуванням:

— Якщо неправильно зафіксувати зап’ястя, — пояснює він, зосереджено затягуючи бинт, — удар піде навскоси й кістки викрутить так, що потім тиждень навіть ложку не зможете тримати.

Хлопці уважно повторюють його рухи, мотаючи бинти навколо зап’ясть з усією серйозністю та старанністю. Катерина ще не встигла чкурнути на гору, хоч до початку тренувань лишається ще трохи часу. Вона першою підіймає очі й, помітивши мене з жабою, завмирає з виразом суцільного здивування. За мить цей вираз передається іншим, коли вони нарешті відриваються від своїх справ.

Всі присутні в залі просто ціпеніють, розглядаючи мене збентеженими очима. Дівчата перестають перебирати трави, хлопці — намотувати бинт, а Чотирнадцять вигинає брови через подив, намагаючись збагнути всю абсурдність моєї появи.