Розділ 39. Важке зізнання

У будинку нависає гнітюча тиша. Втім, ніхто не знаходить у собі ані сил, ані бажання порушити її.

Через виснажливу фізичну роботу й ніч без сну Ганц спить у кімнати нагорі, щоб хоч трохи перепочити й повернути собі бодай дещицю сил. Лілея тим часом копирсається на кухні, намагаючись заварити всім заспокійливий чай зі своїх особливих трав. Однак вона затримується там підозріло довго — так, ніби все це лише привід побути окремо від решти. Мені й самій кортить кудись втекти, але сил ледве вистачає, аби просто тримати сидяче положення. 

Спираючись на стіну, я оглядаю своїх зажурених товаришів, ковзаючи змученим поглядом по їхніх блідих, виснажених обличчях. Еффі сидить у своєму звичному кутку в дальній частині кімнати, де останнім часом любить відокремлюватися від інших. Вона обхоплює руками коліна, так само притулившись спиною до стіни. Її порожній погляд спрямований кудись уперед, немов вона ширяє думками десь ген далеко.

Гвін сидить біля каміна, пильно вдивляючись у те місце, де ще зовсім недавно лежали імпровізовані лежанки під час того жахливого випробування. Лілі встигла прибрати їх, поки ми були біля лісу — мабуть, хотіла, щоб у цій залі лишилося менше речей, здатних нагадати нам про смерть товариша. Він стояв просто тут, посеред цієї простої, світлої кімнати… а тепер його більше немає серед нас.

Від цієї думки я мимоволі кривлюся й переводжу погляд на Крісту — єдину, хто вирішив сісти на лаву, а не на підлогу. Вона нервово потирає долоні, аби стерпіти той раптовий приплив плачу, що підступає до горла. Її плечі ледь помітно тремтять, а губи стиснуті так міцно, наче лише це й втримує її від остаточного зриву.

Важке зітхання ліворуч від мене привертає увагу. Ангус сидить зовсім близько — на відстані витягнутої руки — стискаючи кулаки так сильно, що біліють кісточки. Навпроти нас, схилившись до протилежної стіни, вмостилася Катерина. Вона більше не плаче; здається, в неї просто не залишилося сил навіть на рівне дихання. Її очі порожні й скляні: з тією страшною порожнечею, яка народжується зі спустошення та скорботи.

Ангус помітно корить себе за бездіяльність, чи радше за безпорадність. Він, певно, краще за мене розуміє, що зараз нашу Штольц мало що здатне втішити. Його дихання збите й нерівне, але він відверто стримує себе, придушуючи у собі порив підвестися й підійти до Катерини. Можливо, вважає це недоречним. Вони з Паулем свого часу змагалися за її увагу.

Акей сидить зовсім поруч із Катериною, ніби відгороджений від усього світу. Здається, він остаточно втратив зв’язок із реальністю, і мене бентежить те, що я не можу знайти в собі сили підтримати його, дізнатися, що саме крає його душу. Смерть близького товариша справді його надломила, але… що, коли він невипадково ледь встиг повернутися? Наче щось тримало його там до останнього, не відпускаючи. Однак я просто не можу впоратися з власним станом.

Чотирнадцять завмер біля вікна, притуляючись спиною до стіни. Схрестивши руки на грудях, він удає, що боковим зором розглядає щось цікаве за вікном, хоча очевидно, що він просто уникає зорового контакту. 

— Він неодноразово запевняв мене, що все залишилося в минулому, — несподівано промовляє Катерина, вмить приковуючи до себе всю увагу. —  Сказав, що все те, що з ним робили ті люди… лишилося в тому клятому Дредмурі. Але це брехня. Він… збрехав мені!

Я мимоволі напружуюся всім тілом й стискаю до болю кулаки.Тепер у мене не лишається жодного сумніву: Пауль здогадувався, що не повернеться. Він дійсно казав Катерині неправду, аби вона не хвилювалася за нього. Проте… навіщо він погодився на щось подібне? Через клятий наказ? Примарну надію на успіх? 

— Він міг не усвідомлювати, наскільки його минуле насправді мало над ним владу, — озивається наш командир, вперше за довгий проміжок часу відводячи погляд від вікна. — Те випробування було надзвичайно небезпечним, і якщо вже бути відвертим, я гадав, що більша частина з вас не впорається з ним. — Він раптово зазирає просто в мої очі, а тоді додає: — Рейган ухвалив жорстоке рішення… зробити з вас гарних воїнів за короткий проміжок часу. Певно, незабаром на нас чекає щось набагато жахливіше. Тож готуйтеся.

Натякаючи, що могил може стати більше, мій брат виглядає дивовижно спокійним. І заради чого все це? Заради якоїсь химерної надії, що я зможу приборкати прокляту кров і стати досконалою зброєю Легіону? Невже така примарна мрія справді варта стількох жертв? Або, може, це просто я не здатна збагнути, якої ціни вартий бодай такий крихітний шанс? Вони казали, що ми можемо стати вільними… Втім, що це буде за свобода без найдорожчих людей? Без права на відмову підкорятися наказам? 

Всі зберігають важке мовчання. Атмосфера в залі неймовірно тисне, як і важкий погляд Катерини, яким вона пропалює мене. Здається, вона знов впала у відчай, піддавшись горю. Знову звинувачує мене в тому, що я недостатньо страждаю… що я не на її місці. Або ж в її голові виникла нова образа? 

— Чи міг Пауль відмовитися від випробування, якби запевнив тебе, що не повернеться? — різко кидає Штольц, даруючи Чотирнадцять напружений, майже докірливий погляд. — Чи міг він уникнути цього так само як Ханна?

Он воно що… Вона звинувачує командира в тому, що вони не могли відмовитися від випробування через безглуздий наказ. Тому що я була винятком. Чотирнадцять заборонив мені брати участь, знаючи наперед, що я провалюся. Трясця. Погляд Катерини мене лякає. Вона так злісно дивиться на мого брата, що аж волосся стає дибки. 

— Тобі відомо, що ні, — відповідає він, схиляючи голову трохи на бік. — І Ханна тут ні до чого. Жоден з вас не зможе випити кров чудовиська та зберегти здатність контролювати себе. Вона дійсно особлива в цьому плані. І якби не цей чинник… вона б неодмінно лежала зараз десь поряд з Паулем. 

З мене виривається пирхання і я несвідомо викочую очі. І це про мене каже мій рідний брат? Прагне заспокоїти Катерину таким чином? Не дивно, що він наполіг тримати наш кровний зв’язок у таємниці: інакше будь-який його наказ зводили б до особистих симпатій чи упереджень.