Розділ 37. Згасле полум'я

Від свічок залишилася лише третина, і я відчуваю, як із кожною миттю атмосфера в залі стає дедалі напруженішою.

Чотирнадцять мовчить, але його погляд прикутий до полум’я свічок хлопців. Кожен вогник ледь помітно тремтить, і це тремтіння відбивається в його пильних очах, змушуючи мене здригнутися від передчуття лиха. Командирові важко приховати хвилювання — а це зовсім не віщує нічого доброго. Напевно, він уже шкодує про сказане раніше. Гадаю, брат був переконаний, що саме вони прокинуться першими. Та їхні свічки вперто горять: тихо, рівно… зрадницьки спокійно.

Гвін, Акей і Пауль усе ще десь там — у власних кошмарах. Нерухомі, далекі. Здається, час для них зупинився. Я вдивляюся в їхні обличчя, намагаючись розгледіти бодай щось: найменшу ознаку життя, будь-який рух, чи нерівний подих… Та все це марно.

Лілея занурює марлеву тканину в миску з лікарськими травами, пахощі яких вже наповнили всю залу. Потім обережно прикладає її до чола Гвіна. Вона намагається триматися, не видавати справжніх почуттів, але її руки помітно тремтять разом із вологою білою тканиною.

Катерина тим часом розтирає руки Пауля, бубонячи собі під ніс щось геть нерозбірливе. Здається, вона на межі. Ангус, добре розуміючи її стан, сидить неподалік, спокійно спираючись спиною об стіну. Він обрав місце в кутку — у тіні, де можна залишатися непомітним, доки Катерині не знадобиться його допомога.

Кріста вирішила відокремитися від решти й сіла на лаву поруч із командиром та Ганцем. Вони, на відміну від інших, не виглядають так, наче весь світ довкола палає у пекельному полум’ї. І я частково розумію її. Мені й самій завжди вкрай важко знаходитися поряд з тими, кого розриває горе. Однак відійти від Акея та Гвіна просто не можу. Я сиджу між ними, стискаючи їхні крижані долоні, і не відводжу погляду від блакитних полум’їв свічок, що мерехтять переді мною.

Я дихаю глибоко й важко, лише б не чути, як Еффі розпачливо ридає на грудях Гвіна. Зворушлива дівчина раз по раз благає його прокинутися, але він не чує її жалісних слів, продовжуючи блукати у власних, найзапекліших кошмарах.

Лілея підіймається, відходячи від Хвана та сідає навколішки біля Акі. Знов занурює марлеву тканину у воду і лагідно торкається його чола, з жалем і сумом вдивляючись в обличчя сплячого хлопця.

— Вони прокинуться, — кажу я, не розуміючи, до кого саме звертаюся: до них чи до себе самої. Лілея та Еффі дарують мені сповнений надії погляд, наче мені справді можна вірити. Катерина ж навіть не обертається, продовжуючи розтирати передпліччя Пауля.

Їхні кінцівки справді здаються холодними, наче життя вже почало залишати їхні тіла. Та я навіть не наважуюся подумати, що хтось із них може не прокинутися. 

Сльози більше не ллються. Час для мене так само зупинився, як і для них. 

Я сиджу й намагаюся контролювати навіть власне дихання, проте кожен вдих дається крізь тупий біль. Мої руки напружені, а серце б’ється так гучно, що здається — воно ось-ось заглушить усі інші звуки навколо. Миті розтягуються до нескінченності. Я вперто чекаю, коли їхні полум’я затремтять, коли вони нарешті розплющать очі й життя повернеться в їхні холодні тіла. Лише тоді я зможу знову вдихнути на повні груди.

— Свічка! — скрикує Еффі так голосно, що я аж здригаюся. — Його свічка тремтить!

Лілея викидає з рук тканину, жбурляючи її в миску з пахощами, й кидається до свічки Гвіна. Білявка підіймає її тремтячими долонями, підносячи до Еффі. Грінвольд з щирою усмішкою забирає свічку, вдивляючись в обличчя хлопця, який ось-ось має повернутися до нас. Я мимоволі обертаюся й помічаю, як командир зітхає, і напруга повільно зникає з його обличчя. Атмосфера стає помітно світлішою: Еффі не стримує радісний сміх, а Лілея накриває долонею рот, щоб приховати схлип: вона плаче від щирого щастя, адже Гвін вирвався з цупких обіймів смерті.

Але я не можу поділяти їхньої радості: ще один вогник і далі лишається нерухомим. Моє серце стискається так сильно, що я мимоволі кривлюся, стримуючи стогін.

Акею, твоя черга, йолопе ти триклятий! Не змушуй мене довго чекати, інакше я просто збожеволію.

— Гвіне! — кричить Еффі, і я мимоволі повертаю втомлений погляд на хлопця. Його очі розплющуються, а тіло труситися, коли він намагається зайняти сидяче положення. — Задмухуй свічку! Швидше! 

Хван підкоряється й гасить блакитне полум’я, але його дихання все ще надто важке. Таке враження, ніби він ще не повністю повернувся до світу живих. Грінвольд кидається до нього з обіймами, зворушливо рюмсаючи в тканину його сорочки, проте Гвін не змінює виразу обличчя. На мить я завмираю від жаху, який стискає мене зсередини. Невже з ним щось трапилося? 

Але вже наступної миті він міцно стискає мою руку, якою я все ще тримаю його долоню. Я навіть й не думала відпускати його. Хлопець повільно переводить на мене свої скляні очі й здається, зазирає прямісінько в душу. Він не помічає ані Еффі, що захлинається плачем у нього на грудях, ані нічого іншого, що оточує його цієї миті. Весь світ довкола нас зникає, лишається лише його погляд й дотик наших рук. 

— Він ще не прокинувся? — промовляє він знесиленим голосом і кидає погляд на іншу мою руку, якою я міцно тримаю Акея.

В мене немає сил на відповідь, тому я лише хитаю головою й підтискаю губи, аби стримати зрадницькі сльози. Рука Гвіна така тепла порівняно з Акі…

— Гвіне, як добре, що ти прокинувся, хлопче, — з радістю в голосі лепече мій братик. — Ходи-но сюди. Мені потрібна твоя допомога.

Хван покірно підіймається, відпускаючи мою руку, наче цей дотик для нього нічого не означає. Він відсторонює й Еффі, яка нарешті припиняє рюмсати. Білявка дивиться на мене, але її погляд мимоволі ковзає до сплячого Акея, що досі не подає ознак життя.

І раптом очі чародійки миттєво розширюються від страху. Я ловлю цей погляд і стежу за його напрямком — Еффі дивиться на свічку, від якої залишається менше третини.