Розділ 36. Пробудження

Минуло вже чимало часу, а блакитне полум’я свічок усе ще палає в узголів’ї кожної лежанки. Всі семеро нерухомо лежать переді мною рівним, мовчазним рядом. І ця гнітюча, нестерпна тиша з кожною миттю тисне дедалі сильніше. Я зіщулююся, обхоплюючи себе руками. Пальці стискають сорочку, намагаючись стримати тривогу, яка повільно роздирає мене зсередини.

Ну ж бо, прокидайтеся скоріше!.. Я чекаю на вас!

— Скільки вам знадобилося часу? — раптово виривається з мене. Через довге мовчання мій голос звучить доволі хрипко. Та, здається, ніхто з трьох — ні Ганц, ні Лілея, ні Чотирнадцять — не розуміє питання, тож я додаю: — Аби отямитися… коли ви проходили через це випробування.

Вперше за весь час Ганц обертається до мене. Його брови ледь зсуваються, на чолі з’являється тонка зморшка, а погляд стає вдумливим — таким, ніби він пригадує щось болісне. Лілея напружується: її плечі ледь помітно здригаються, наче сам спогад викликає в ній страх. Вона не наважується відповісти на моє запитання. Тільки Чотирнадцять лагідно усміхається, розглядаючи мій зосереджений вираз обличчя.

— Наші свічки згоріли трохи більше ніж наполовину, — відповідає мій брат, а тоді переводить погляд на сплячу сімку. — Перейматися слід лише тоді, коли свічка майже догоріла, адже в такому випадку смерть неминуча. На моїй пам’яті рідко хто прокидався, коли від свічки залишалася третина… якщо ж менше — жодної надії. — Він раптово здригається, помітивши, як моє обличчя блідне від страху. Здається, лише тепер хлопець усвідомлює, що своїми словами налякав мене ще дужче. — Тринадцять, їхні свічки навіть наполовину не догоріли! Навіщо себе катувати, якщо ситуація ще далеко не критична? Це випробування потребує часу… Вони теж зрозуміють, як вибратися звідти!

Я опускаю очі, втуплюючись у підлогу, й роблю глибокий вдих. Потім повільно випускаю повітря, намагаючись зробити це тихо, щоб ніхто не помітив, як важко мені дається це очікування. Час тягнеться до нестями повільно. Не знаю, скільки вже минуло, та кожна мить здається цілою вічністю. Сидячи навпроти друзів, я стежу за їхнім ледь помітним диханням і чекаю бодай найменшого поруху. Це справді зводить з розуму…

— Це випробування не лише для них, — із сумом промовляє Лілея, бентежачи мене своїми словами. — Ми зараз всі проходимо через це разом.

Ганц мовчки киває, погоджуючись із білявкою, що сидить поруч на лаві. Вона має рацію. Усе це нагадує жахливий кошмар, у якому я марю наяву. Проте я й гадки не мала, що вони сприйматимуть це випробування спільним. Втім, навіть Чотирнадцять під час сніданку запевняв: на всіх нас чекає важке випробування. Невже й мій байдужий братець відчуває хвилювання?

— Ви з Ганцем останні два тижні поводилися якось дивно, — промовляю я, вдивляючись у їхні зосереджені обличчя. — Тому що знали про все наперед, чи не так?

Лілея важко зітхає й відводить погляд убік. Чотирнадцять усміхається крізь сум, але усмішка швидко згасає. Його очі раптово стають такими самими, як і в день нашої першої зустрічі два тижні тому — холодними, порожніми, зверхніми. Мене проймає холод, аж мурахи біжать шкірою від того, настільки легко мій брат вміє перевтілюватися.

 Або ж… він просто згадує щось неприємне?

Взагалі, я так і не дізналася, як йому вдалося стати командиром у такому юному віці. Варто було запитати саме про це… а не намагатися вколоти його незручними питаннями.

— Ми знали про це від самого початку, адже отримали доволі чіткий інструктаж щодо ваших тренувань, — нарешті промовляє Ганц, порушуючи довге мовчання. — Але коли почали дізнаватися вас ближче, перейматися, вважати частиною своєї команди… — здоров’як раптово опускає очі. — Коли ми нарешті знайшли тебе, Тринадцять… Як можна лишатися байдужими до вашої долі? Коли той хлопець ледь не помер через якусь безглузду дурницю… — Ганц гнівно пирхає й нервово розтирає долоні. — Я зненавидів це місце. І те, що ми не маємо жодного вибору! Нас трьох дресували змалечку, наче клятих собак. Але ви… — його голос зривається, — ви не заслуговуєте на таке майбутнє! Легіон — частина Дредмура, але всі вважають його справжнім пеклом. Бо так воно і є. Ми всі палаємо у вогні… А такі, як ви, просто не заслуговують згоріти вщент разом із нами!

— Годі драматизувати, Ганце! — вибухає Чотирнадцять, не витримуючи сльозливої промови товариша. — Так, ми частина Дредмура, ти маєш рацію. Але для них ми вже давно — інший бік триклятої завіси! Ти ж і сам не вважаєш себе дредмурцем, еге ж? До того ж невже ти справді думаєш, що вони там живуть весело й щасливо? Агов, Вісім, отямся! Люди в Дредмурі помирають від голоду! Вони не мають навіть крихти з того, що для нас — буденність! — Чотирнадцять замовкає лише на мить, переводячи палкий, сповнений емоцій погляд на мене. — До того ж ми знайшли мою сестру! Нарешті ми всі разом… далеко від того забутого Богами місця! Годі їх постійно жаліти! Жалість — найгірше з почуттів. Вона лише робить їх слабшими, ніж вони є. Ти ж бачив, чим усе закінчилося для Рейгана? Майже всі новобранці повмирали під час свого першого виходу за завісу!

— Годі, Жако! — гнівно випалює Лілея, виглядаючи незвично суворо. — Ти наказуєш нам припинити жаліти інших, але сам жалієш Ханну з першого ж дня вашої зустрічі! — Вона різко переводить подих, стримуючи емоції. — Хіба не егоїстично виділяти лише її? Так, вона твоя сестра — та сама дівчинка з нашого далекого минулого, яку ми так довго й болісно шукали. Але ти сам відокремлюєш її від решти! Ти мусиш зрозуміти: у неї, крім тебе, є люди, яких вона цінує понад усе! — Лілі замовкає, її погляд стає геть ворожим. — Рейган не віддавав наказу тренувати Ханну окремо. І заборони спілкування з хлопцями — теж немає! Тож навіщо ти пхаєш свого носа в її справи?!

Жако різко підводиться, зіскакуючи з лави. Його плечі напружуються, кулаки стискаються так, що біліють кісточки. Важке дихання виривається крізь стиснені зуби — він виглядає так, ніби ось-ось втратить контроль. Але замість крику просто стоїть і мовчить, а потім опускає погляд у підлогу.