Розділ 34. Передчуття лиха

Я здригаюся й миттєво ціпенію на ліжку, не в змозі поворухнути навіть пальцем. Дихання збите й важке, наче щось невидиме з усієї сили тисне мені на груди. Страх підкорює собі не лише тіло: він проникає в глибини свідомості, заповзає у найпотаємніші її закутки, і здається, я ось-ось задихнуся від цієї безпорадності.

Наступної миті я раптово розплющую очі, усвідомлюючи, що весь цей час борсалася в цупких мацаках чергового кошмару. Я вся в холодному поту, а легка тканина сорочки неприємно липне до спини, змушуючи тіло мимоволі тремтіти. 

— Трясця, — зривається з моїх вуст, і погляд сам собою опускається на руки. Вони тремтять так сильно й неконтрольовано, ніби страх вкотре доводить, хто справжній господар цього кволого тіла.

Я підводжуся з ліжка й ступаю босими ногами на холодну кам’яну підлогу, здригаючись від хвилі мурах, що несподівано проходиться вздовж хребта. Крізь навстіж розчинені віконниці в кімнату зазирає надприродно яскравий, гігантський місяць, змушуючи мене сумніватися: це дійсність чи ще один неймовірно реалістичний кошмар? 

З подвір’я до мене долинають дивні, моторошні звуки, нагадуючи нерозбірливий шепіт, від якого волосся на руках стає сторч. Я підходжу ближче до вікна, намагаючись розгледіти бодай щось в тій непроглядній пітьмі, але марно. Попри неймовірно яскравий місяць, я не можу розгледіти навіть дюйма того місця, звідки до мене долинає той лячний шепіт. 

— Це безперечно сон, — з полегшенням зітхаю я, розмовляючи  сама з собою, а тоді вчіплююся долонею за дерев’яну раму. — Отже, варто дізнатися… що мене очікує на цей раз. 

Я видираюся на підвіконня обома ногами й, не вагаючись, стрибаю прямісінько у пітьму. Проте, як не дивно, м’яко приземляюся й випростуюся на весь зріст, лише тепер усвідомлюючи: це звичайне подвір’я нашого будиночка біля Проклятого лісу. Тепер місяць освітлює все так яскраво та чітко, що темрява майже зникає, ніби стоїть білий день. Я оглядаюся довкола, втім, не бачу жодної постаті, жодної тіні, яка б могла видавати це нерозбірливе бурмотіння. 

Я прямую за ріг, минаючи заднє подвір’я, де останні два тижні мої друзі тренувалися до фізичного й морального виснаження. Після випадку з Гвіном та Ангусом Жако замінив справжні мечі на дерев’яні. Але зараз місяць моторошно відблискує від чотирьох справжніх клинків, встромлених у землю. Чому тільки чотири? Вони хаотично стирчать із ґрунту, немов хтось навмисно покинув їх тут і зник, залишивши для мене жаске попередження. Що це в біса має означати?

За звичкою, що вкоренилася останнім часом, я торкаюся капсули, яка мала бути прикріплена до ременя, але її немає на звичному місці. 

Якого біса?.. 

Ця, здавалося б, незначна дрібниця непокоїть мене сильніше, ніж густий серпанок туману, що повільно стелиться землею довкола. Гостре, лихе передчуття поступово зростає всередині. Я впевнено крокую вперед, зупиняючись біля ґанку будинку, який тепер майже неможливо розгледіти крізь щільну завісу туману. Шепіт стає дедалі гучнішим, моторошнішим, ближчим. Здається, ніби мене оточують з усіх боків, через що я починаю нервово озиратися, марно намагаючись розгледіти джерело цього таємничого бурмотіння. 

Голоси зливаються в єдиний, страшний гул, який поступово наростає з кожною миттю. Він заповнює простір, проникає в думки, аж поки раптово не стихає, залишаючи по собі лячну, мертву тишу. Я завмираю, майже не дихаючи від жаху. І саме тоді з туману виринають сім постатей у довгих чорних мантіях, які оточують мене колом, неначе жертву. Втім, на щастя, вони стоять нерухомо і не намагаються напасти. На головах у них черепи тварин із довгими, звивистими рогами, через які видно тільки нижню частину обличчя.

— Хто ви? — запитую я, намагаючись зробити голос якомога впевненішим, втім, не отримую жодної відповіді. — Що вам від мене потрібно?

Зберігаючи мовчання, одна з постатей наближається до мене і зупиняється, стаючи майже впритул. Повільно й дуже обережно вона знімає з себе череп тварини, змушуючи мене заціпеніти, адже я бачу в ній себе. Вона пильно вдивляється у мій наляканий вираз обличчя, не видаючи жодної емоції — лише повну байдужість до мого страху. Наступної миті інші силуети повторюють ту ж саму дію: вони знімають химерні черепи з голів, даючи змогу розгледіти в них моїх друзів. Але не всіх. 

— Акей. Гвін. Еффі. Катерина. Ангус. Чотирнадцять. — Перелічую я вголос, роздивляючись такі ж самі байдужі вирази облич. Й доповнюю, дивлячись на силует перед собою: — І я. Де решта?

Втім, жодної відповіді. Дівчина лише схиляє голову на бік, а на її вустах з’являється глузлива посмішка. Здається, вона вважає мене негідною навіть слова. 

— Це все має щось означати? — продовжую запитувати я, спостерігаючи, як вираз її обличчя знов стає байдужим. 

Вона уважно дивиться мені прямісінько в очі, а тоді її вуста починають ворушитися. Дівчина з моїм власним обличчям щось каже… проте я не можу розчути жодного слова. Цей моторошний шепіт. Саме він манив мене сюди від самого початку. Я намагаюся прочитати по її вустах, однак, вони рухаються занадто швидко. Ніби повторюють одне й те саме, знову й знову. Раптом її очі розширюються, і по щоках котяться сльози. Вона починає ридати, захлинаючись від болю, неначе благає мене про щось… але я не розумію, про що.

— Я не чую, — з відчаєм вимовляю я, кривлячись від безпорадності. — Що я маю зробити? — а тоді прошу майже пошепки: — Покажи мені.

І вона підіймає руку, вказуючи пальцем на щось позаду мене. Я повільно обертаюся і в ту ж мить моє серце стискається. Ноги мимоволі підкошуються, а тіло починає тремтіти від жаху. Мої друзі стоять з такими лячними виразами облич, мов неживі. Вони плачуть… судомно, гірко… але замість сліз з їхніх очей стікають тонкі, багряні цівки крові. 

Я відчуваю, як мене починає виривати зі сну, але не можу дозволити собі прокинутися без відповідей. Страх за друзів сильніший за будь-що інше.

Вона натякає, що вони помруть?