Розділ 33. Перетинаючи межу

Зворотний шлях до будинку здається набагато коротшим: чи то через піднесений настрій після розмови з Чотирнадцять, чи через мій прискорений крок, адже мокрий одяг неприємно липне до тіла, змушуючи тремтіти від кожного незначного подиху вітру.

Якщо дорогою туди ліс стишував мої думки й дарував спокій, то тепер він наповнює мене несподіваною радістю. Вітер грайливо колихає гілки, а сонячні промені визирають крізь листя, й усмішка сама по собі торкається моїх вуст. Я зустрічаюся поглядом із Чотирнадцять, і всередині розливається тепле, невимовне відчуття. Мій брат. Найрідніша людина, якою Тринадцять дорожила понад усе. Він крокує поряд, даруючи мені свою яскраву, щиру усмішку. Невже це відчуття, що клекоче в грудях… воно і є справжнє щастя? Я не одна в цьому світі. Звісно, друзі стали моєю другою сім’єю, але справді мати кровно рідну людину — це наче мати теплу домівку, де на тебе чекатимуть за будь-яких обставин, куди завжди можна повернутися, аби що сталося у твоєму житті, і де тебе приймуть попри всі негаразди. Саме тому Тринадцять була такою сильною та хороброю. Вона мала те, заради чого варто було стерпіти все, вижити й повернутися в ту затхлу камеру. Адже на неї чекав її брат.

Коли ми майже підходимо до будинку, до нас долинають голоси моїх друзів з заднього подвір’я, владний окрик Ганца, що керує тренуванням, та стукіт сталевих мечів, які зіштовхуються один з одним. І тут раптовий спазм зненацька сковує все моє тіло так сильно, що я згинаюся, не в змозі протистояти нападу тривоги, змішаної з несамовитим, всепоглинущим жахом. У вухах дзвенить, і вже єдине, що я можу чути, — шалене биття власного серця. Руки тремтять так сильно, що Чотирнадцять хапає мене за крижану долоню, а другою намагається підняти мою голову, щоб упіймати мій розсіяний погляд. Він кличе мене на ім’я, втім, приступ настільки сильний, що я ледь тримаюся на ногах.

Щось подібне я вже відчувала в ніч, коли ми з друзями танцювали на тренувальному полі під небом, усіяним мерехтливими зорями. Мені здавалося, що хтось стежить за мною з мороку, намагаючись прорватися до мене з самісінької пітьми. Потім на березі річки, коли ми здихалися п’янючого Велеса, це відчуття повернулося. Проте те, що відбувається з моїм тілом зараз, у кілька разів сильніше за будь-який попередній напад тривоги: мене ніби викручує зсередини, а серце, здається, от-от вистрибне назовні.

І ось, коли картинка перед очима стає чіткішою, а груди знову вільно наповнюються повітрям, я чую розпачливий, несамовитий вереск Катерини. Чотирнадцять миттєво мчить на заднє подвір’я, а я йду слідом за ним, ледве переставляючи ватяні ноги, адже лише-но почала оговтуватися від нападу.

— Гвіне! — верещить Штольц не своїм голосом, і нова хвиля жаху обдає мене жаром. Вона репетує так, неначе хтось помирає. — Гвіне!

Я раптово переходжу на біг, не тямлячи звідки взялися ті сили. Моє серце болісно щемить у передчуття жахливої біди. Чому вона так розпачливо викрикує його ім’я? 

Нарешті діставшись клятого подвір’я, я миттєво ціпенію, не в змозі поворухнутися чи вимовити хоч слово. Переді мною розгортається картина неосяжного жаху: Гвін стоїть із мечем, що пронизує його живіт наскрізь, й кривить обличчя від нестерпного болю.

“Ця сталь розколює навіть каміння! Як вважаєш, що вона зробить із плоттю? Один невірний рух й ти мертва, дідько б тебе вхопив!” — в голові лунають гнівні слова Велеса, змушуючи тіло здригнутися.

Гвін харкає кров’ю, дивлячись на те, наскільки глибоко меч увійшов в його тіло. Ангус стоїть навпроти нього такий блідий, що здається, він готовий втратити свідомість будь-якої миті. Рудий раз по раз бурмоче, неначе в лихоманці: “Я не хотів. Я випадково”. Лілея гримає дверима, вбігаючи в дім за ліками, тим самим виводячи Чотирнадцять із заціпеніння, певно, він так само завмер, побачивши таке видовище. Командир підбігає до Гвіна, який робить хиткий крок назад, аби втримати рівновагу, і притримує його рукою за спину. З рани ллється кров, крапаючи на землю густими краплями й це виглядає настільки моторошно, що я вкрай розгублююся, не розуміючи що мені робити. Катерина ридає настільки голосно, через що Паулю доводиться силою притуляти її до себе, аби вгамувати істерику наляканої дівчини. Кріста вся тремтить від побаченого й вочевидь перебуває в паніці, не стримуючи сліз, що ллються по її щоках. Акей просто застигає на місці, нагадуючи бліду мармурову статую, яка не ладна навіть кліпнути очима. Все, що він може — це часто й жадібно вдихати повітря через рот. 

— Гвіне! — виривається з мене, однак, Акі миттєво обертається, а його обличчя блідніє ще сильніше.

Руки Брейвхарда міцно хапають мене, коли я намагаюся кинутися до Гвіна. Хван врешті втрачає рівновагу і, за допомогою командира, займає напівсидяче положення. Він помирає! Він, бляха, помирає на моїх очах! Його губи біліють, а калюжа крові під ним з кожною миттю стає все більшою. Акей стримує мене, не дозволяючи вирватися й наблизитися до Гвіна. Здається, що світ довкола розпливається, ніби я дивлюся на нього крізь каламутне скло. Кожен звук стає гучнішим, а час сповільнюється, змушуючи мене відчути кожну трикляту мить, кожен подих, кожен удар серця.

— Дайте простір! — суворий голос Грінвольд лунає настільки голосно та владно, що навіть Чотирнадцять підіймає на неї очі з неприхованою надією. — Не чіпайте меч. Я все зроблю сама! Я його врятую.

Втім, попри напускну впевненість, я бачу, як нестримно тремтять її охайні пальці. Голос Еффі ледь помітно зривається, коли вона віддає накази самому командиру, аби той допоміг тримати хлопця у фіксованому положенні. Але я знаю, що насправді вона тягнула з допомогою так довго, адже, як і решта, тільки-но почала приходити до тями після побаченого.

Ангус сідає навпочіпки, накриваючи голову руками, аби не чути й не бачити нічого навколо себе. Певно, саме він й встромив свій меч у Гвіна. Через кляту необачність його близький товариш однією ногою на тому світі. Рудий скиглить щось геть нерозбірливе, захлинаючись плачем так сильно, що Крісті доводиться опанувати себе та обійняти хлопця зі спини. Наступної миті вона дозволяє Ангусові уткнутися заплаканим, червоним обличчям собі в груди, адже той, здається, геть втратив зв’язок із реальністю від горя. Вона запевняє невтішного Мюррея, що все неодмінно буде добре.