Розділ 32. Чотирнадцять

Щойно виходжу на двір, одразу помічаю Жако поруч із головнокомандувачем. Той, з радісною усмішкою, жваво розмовляє з хлопцем. У голові ж відразу спалахує питання: як він узагалі примудрився пройти повз нас за сніданком? Він був надворі весь цей час? Неможливо, щоб ніхто не помітив його. Та вже за мить у розмові Жако згадує купальню, і я розумію: нас змусили купатися в річці ще й через те, що головнокомандувач зайняв єдиний теплий і зручний чан.

— О, Ханно! — окликає мене пан Рейган, щойно бачить мою постать, а тоді привітно махає рукою. — А я вже думав, що не зможу побачити тебе перед від’їздом! Є дещо, що хотів передати тобі особисто.

Він рушає до конюшні, і я мимоволі йду слідом, намагаючись про себе вгадати, що саме він хоче дати мені. Та жодної здогадки так і не з’являється.

Усередині споруди я помічаю, що один із коней уже стоїть в упряжі. Певно, саме на ньому пан Рейган вирушить назад до фортеці. Решта тварин насторожено повертають голови в наш бік, і здається, їм зовсім не кортить покидати це місце.

— Ти затримався, — кидає Жако в спину головнокомандувачу. — Нічого за це не буде?

В ту ж мить у конюшні розкотисто лунає чоловічий сміх, змушуючи коней стрепенутися й заіржати.

— Я ж головнокомандувач, Жако! — весело відгукується пан Рейган. Потім бере до рук щось загорнуте в тканину й, не приховуючи задоволеної усмішки, простягає мені. — Ось. Гадаю, тепер це належить тобі, чи не так?

Розгортаючи тканину, я бачу той самий кинджал, подарований Велесом перед тим злощасним виїздом за межі завіси. І зненацька серце стискає раптове передчуття близької біди. По спині табуном мчать холодні мурахи. Усередині клекоче напрочуд дивне, тривожне відчуття, і я розгублено зустрічаю погляд головнокомандувача. Замість радості мене огортає насторога; пальці мимоволі тремтять, видаючи внутрішній неспокій.

Що це в біса зі мною?

— Дякую, — вичавлюю я з себе, ловлячи на собі здивований погляд Жако. Мої губи зрадницькі дрижать, виказуючи сильне хвилювання.

Цей дарунок одного разу врятував мені життя, але водночас став останнім спогадом про мого рудого ментора. Я була певна, що вже ніколи не триматиму його в руках. Кинджал — єдине, що поєднує мене з Велесом і з тією силою, яку я відкрила в собі той злощасний день. Усвідомлення цього безперечно бентежить, але на серці клекоче щось значно тривожніше.  

— Все буде гаразд, дівчинко, — усміхається до мене чоловік та кладе руку на моє плече, стискаючи його. — Це не прощання! Я повернуся за місяць. Навіть не помітиш, як ми знову побачимося.

Хвиля знайомої розгубленості накриває мене з головою. Я можу тільки кивнути, безсила подолати власні почуття. Я відчуваю себе так, як й у той день, коли здоровань вклав кинджал у мої руки. Наче незабаром має статися щось немислимо жахливе.

Але ж зараз немає жодної загрози! Тоді ми вирушали за завісу за прямим наказом, тому логічно було чекати будь-чого у місцевості, що кишить чудовиськами. Чому ж тепер цей кинджал здається мені передвісником лиха? Чому моє тіло зрадницьки тремтить від тривоги, коли здоровий глузд наполягає на протилежному?

Мимохіть я доторкаюся ременя, який через плече тягнеться вздовж моєї грудної клітини та ховається під пахвою, аби заспокоїтися та нарешті взяти себе до рук. Це лише чудернацьке передчуття. Не можна сліпо довіряти чомусь настільки химерному! Просто пан Рейган чимось нагадав мені Велеса. Ось і все. Нічого більшого.

— Вона ще не відійшла від веселощів минулого вечора, — з докором у погляді втручається Жако, виправдовуючи мою дивну, мовчазну поведінку та тремтіння в тілі. — Справжня легіонерка Південної когорти! Ледь не померла, а думки лише про випивку! 

— В неї був найкращий вчитель! — зі сміхом промовляє головнокомандувач та бере свого коня за повіддя, аби вивести його на подвір’я. 

Пан Рейган прощається та рушає назад до фортеці, а я ще якусь мить спостерігаю за тим як його силует поступово віддаляється від нас. Лише коли він зовсім зникає з поля зору, я з розгубленістю помічаю, що Жако весь цей час спокійно стежить за мною. Він не підганяє мене. Скоріше дозволяє впоратися з тими почуттями, які, очевидно, помітив ще в конюшні.

— Все буде добре, — говорить він, наче запевняючи мене. — Тепер, коли я поряд, ти у безпеці. 

Ці слова мали б заспокоїти, але натомість у грудях різко стискається серце, і я кривлюсь від неприємного відчуття. Моя безпека залежить від інших?

— Ти помиляєшся, — холодно відповідаю я, пригадуючи ту несподівану зустріч в лісі. Має статися щось, що змусить мене стати тією незворушною, відчуженою Ханною, яка може вбити людину, наче це щось пусте. — Ніхто з нас не в безпеці. І якщо ти, як і  Велес, вважаєш, що віддати за мене життя — це захистити мене… йди до пекла! 

Слова вириваються з мене надто спонтанно, але, здається, Жако не поспішає ображатися. Певно, він мав щось подібне на думці. Чомусь всі довкола взяли собі за мету захистити мене будь-що-будь. Ангус теж казав про це і не через образу, чи забагато випитої бурди. Він говорив те, що вже осіло в їхніх головах. І якщо вони всі братимуть приклад з Велеса, я знайду їх всіх на тому світі й добряче провчу за таку безглуздість! Я зроблю все, що від мене залежить, аби заподіяти лиху — навіть саму гайну за чортом на той світ!

Я знов торкаюся дивної капсули, перевіряючи її, аби мені стало хоч трохи спокійніше. Це я маю зробити абищо, щоб захистити їх. Вони мусять бути в моєму майбутньому!

— Та не збираюся я помирати настільки молодим, Тринадцять! — сміється хлопець, підіймаючи руки вгору, наче визнає власну поразку. — Просто хотів трохи підтримати тебе. Ти виглядала такою розгубленою, наче привид Велеса побачила! Ходімо, — він грайливо підморгує мені, — час вже повертатися тобі до тренувань!

***

До потрібного Жако місця довелося йти доволі довго. Ми заглибилися в ліс, бредучи звивистими стежками, що подекуди здіймалися вгору на пагорби, ускладнюючи ходу й сповільнюючи рух. Ліс здавався мені безкраїм і таємничим, тож увесь шлях я мовчала, прислухаючись до шелесту вітру, що грав із кронами дерев, та до розмаїття звуків лісового життя. Удень це місце дарує спокій, на відміну від ночі, коли із землі здіймається густий туман, заплутуючи стежки й лякаючи своєю моторошністю.