Розділ 31. Сніданок

В просторій залі будинку нависає напружена тиша. Усі мовчки сьорбають гарячу юшку, щойно зварену Лілеєю. З моєї дерев’яної миски все ще здіймається пара, тож треба їсти повільно й обережно, а не ковтати все одним духом, як це роблять зголоднілі хлопці.

З одного боку від мене сидить Ангус, жадібно уплітаючи гарячу юшку так, ніби завтра настане кінець світу. Лише іноді він робить паузу, щоб відсапатися чи остудити обпаленого язика. Часом мені здається, що він намагається перевірити: скільки ложок можна втиснути, перш ніж згадаєш про дихання.

З іншого боку сидить Пауль — його повна протилежність. На відміну від Мюррея, він не поспішає. Хлопець повільно підносить ложку до рота й щоразу зітхає, наче його силоміць примушують їсти, коли бідолашному й крихта в горло не лізе.

Навпроти мене сидить Жако в оточені Акея та Гвіна, яких обачливо всадив поряд із собою, щойно ті збиралися всістися біля мене. Наш командир вже закінчив зі своєю порцією юшки, жуючи шматок хліба, наче його присутність за столом — винятково контроль підлеглих.

На краю стола, вмостившись на табуреті, сидить бідолашний Ганц. Його тіло зрадницьки тремтить, а щоки палають від сорому вочевидь через те, що сталося на річці. Рука юнака дрижить так сильно, що щоразу, підносячи ложку до рота, він розливає половину юшки назад у миску. Він нервово ковтає, намагаючись втримати ту трикляту ложку, але кожен його рух видає сильне збентеження: плечі підскакують, спина злегка вигинається, а погляд опускається до столу, наче сам він намагається стати непомітним й сховатися від сторонніх очей.

Командир наказав приготувати юшку, аби зняти наше похмілля, і не помилився — гарячий навар проходить стравоходом, залишаючи за собою хвилю полегшення. З невеличкої кімнатки, де Лілея готує страви та зберігає харчі, долинають звуки кухонної метушні. Наша чарівна білявка накладає гарячу кашу: самої лише юшки не вистачить на виснажливий день тренувань, що чекає на нас попереду.

— Ми теж хочемо їсти! — невдоволено буркає Катерина позаду мене, і від її голосу нещасний Ганц аж здригається.

Дівчата сидять навпочіпки біля вхідних дверей, тримаючи руки над собою. Час від часу ноги затікають, і вони бодай якось вигинаються, аби зняти неприємне поколювання. Руки то і діло норовлять опуститися, але один лише погляд командира — і вони знову простягаються вгору. До того ж їх ще й позбавили права їсти за одним столом з хлопцями, аби порушниці порядку відчули глибину своєї провини. Втім, Штольц аж ніяк не виглядає тією, хто хоч про щось шкодує. Кріста теж не демонструє сумління, усміхаючись сама собі та своїм думкам, що закрадаються до неї у голову. Еффі ж здається напрочуд холодною й задумливою: покарання її не чіпляє, але вочевидь щось значно неприємніше хвилює чародійку. Я помічаю, як вона зиркає на Гвіна, та він, зловивши її погляд, лише байдуже відводить очі.

— Треба було думати, перш ніж наважитися на такий… підступний вчинок, — відповідає Жако, втім наприкінці все ж радісно усміхається.

Хлопці ледь стримують сміх. Хтось накриває рот тильною стороною долоні, хтось опускає очі та не може приховати насмішкуватого пирхання, а хтось розпливається в кумедній усмішці, ледве стримуючи регіт. Лише бідолашний Ганц з відразою кривить обличчя і ледь стримує сльози, що блищать у його очах.

Мені так його шкода, що веселий настрій у кімнаті зовсім не зачіпає мене. Якби хтось підло підглядав за мною й ледве стримував сміх, не зважаючи на покарання… мене б це шалено обурювало!

Дівчат піймали на гарячому — це надто очевидно. Але скільки вони встигли роздивитися, мені невідомо. Втім, хлопці зовсім байдуже ставляться до цієї безглуздої витівки. Акей насилу стримує хихотіння, так само як Ангус, що глумливо вишкіряється, дивлячись в очі Брейвхарду. Що вже й казати про Гвіна, який не приховує веселої усмішки, опускаючи очі, немов згадує щось кумедне. Пауль поводиться на диво спокійно: його хвилює не сама витівка, а скоріш поведінка Катерини. Штольц здається такою вітряною й непередбачуваною, що я дещо розумію його почуття. Він час від часу озирається на неї, але та, здається, навіть не помічає хвилювань хлопця.

— Хлопці! — нарешті виходить Лілі, тримаючи в кожній руці миску з запашною кашею. — Дівчаткам дуже, дуже шкода! Впевнена, вони не хотіли…

— …попастися! — додає Акей і відразу вибухає сміхом, який підхоплюють майже всі за столом.

Винятком залишаємося ми з Ганцом. Жако ж дивує мене своєю безтурботною реакцією навіть більше, ніж дівчата, які не визнають своєї провини! Він, як наш командир, мав би присікати такий дурний сміх! Ганц червоніє від обурення, а я стискаю ложку так, що аж долоня біліє. Ненавиджу подібну несправедливість! Чому вони взагалі регочуть?!

Лілея поспіхом ставить кашу поряд з Жако та Акеєм. Білявка мовчить та якнайшвидше прямує до кухні за черговими порціями.

— Чого така насуплена? — нарешті моє невдоволення помічає командир, втім, його голос здається мені аж занадто грайливим. — Шкодуєш, що не приєдналася до подруг? Невже не позвали з собою? — продовжує він, роблячи вираз обличчя, наче передражнює мене. — То ти в нас обділена увагою дівчат від того й вередуєш?

У відповідь я лише обдаровую його поглядом, сповненим невдоволення. Морщу ніс і зводжу брови, намагаючись показати, що зовсім не розумію, до чого він хилить. Та не встигаю відповісти, адже з-за спини лунає дзвінкий голос Штольц:

— Вона відмовилася! — викрикує Катерина, ніби стаючи на мій захист, та більше задля того, аби її почули хлопці. — Ми кликали її! — вона демонстративно зітхає, а коли я обертаюся, бачу, як дівчина вже вишкіряється у своїй знайомій, кокетливо-грайливій манері й додає: — Ханна ж у нас не вірить у Богів, от і ігнорує їхні щедрі дари! А ми?.. Хто ми такі, щоб відмовлятися від їхньої Божественної милості? Краса минає, насолода стирається з пам’яті, кохання в’яне… Тож таким, як ми, залишається лише бути вдячними та не гоїти жодної миті!