Розділ 30. Пробудження

Мене вириває зі сну хрипкий крик і різкий сплеск — наче щось важке шубовснуло у воду. Я розплющую очі, відчуваючи жахливий головний біль. Таке враження, мов сотні тонких голочок одночасно впинаються в мій череп. Горло дере від сухості, а в роті лишився гіркий присмак, і хвиля нудоти накочує так різко, що доводиться стискати зуби.

«Чому я взагалі заснула просто неба?» — думка врізається так гостро, що я мимоволі хапаюся за голову, яка от-от, здається, розірветься від болю.

Все крутиться й розпливається перед очима, тіло здається прикутим до землі, та я все ж намагаюся підвестися, займаючи хитке напівсидяче положення. Щоб не впасти, спираюся рукою, і раптом відчуваю під долонею не холодну землю, а щось напрочуд м’яке та тепле. Я мружуся, намагаючись сфокусувати погляд, і тільки тоді розумію, що вмостилася на животі Акея. Той невдоволено бурмоче крізь сон, а я мимоволі фиркаю, кривлячи обличчя.

Я різко прибираю руку через його набридливий стогін, від якого моя голова тріщить по всіх швах. Тієї ж миті лунає ще один дзвінкий вереск, цього разу дівочий. Ще мить й чується важкий удар об воду. Плескіт. Бризки. Луна в вухах. Що в біса відбувається?!

Акей перевертається на бік і, наче нічого не сталося, мимохіть кладе долоню на мене. Я повільно повертаю голову й бачу Гвіна: він мирно сопе, навіть не ворухнувшись від усього цього галасу. Лише тепер розумію, що його долоня весь цей час лежала в мене на животі. А тепер ще й рука Акея приєдналася. Здається, ці двоє вперто намагаються не звертати уваги на хаос довкола. 

— Неперевершено, бляха муха! — гарчання Жако лунає зовсім поруч. Голова ж така важка після вчорашньої випивки, що навіть озирнутися несила. — Ану, йди сюди!

Наступної миті силует командира з’являється прямо переді мною. Він хапає мене, немов солом’яну ляльку, і закидає на своє плече. Перед очима все пливе й розмивається. Я майже не тямлю, що відбувається: кожен рух віддається пекучим болем у голові, тож лишається тільки безсило дозволити йому нести мене.

Без жодних попереджень, жодної жалості, він різко жбурляє мене у річку.

Холодна вода миттєво пробуджує тіло, змушуючи шкіру вкритись дрібними мурашками. З мене виривається пронизливий вереск, і нарешті картинка перед очима стає чіткішою. Переді мною, на березі, стоїть наш вкрай розгніваний командир, тримаючи руки схрещеними на грудях. Він важко дихає, ледь стримуючи лють, а його очі такі злющі, що я мимоволі здригаюся, але не поспішаю виходити з води, аби він не відлупцював мене. Жако аж занадто суворо дивиться на мене. Чомусь виникає таке відчуття, що варіант втопитися в цій річці навіть кращій, ніж наблизитися до нього бодай на крок.

Поряд з ним на березі стоять Катерина та Ангус. Повністю промоклі, бліді від страху, а можливо й від нападу нудоти після надто веселого вечора. Вони тремтять, намагаючись зігріти себе руками, але слухняно зберігають стрій.

До Жако підходить Ганц, тримаючи на руках сонного Пауля, і без жодного жалю закидає його прямо в мою сторону, у річку. Знову моя голова стискається від гучного крику, і я мимоволі прикладаю мокру долоню до скроні, що ось-ось лусне. Хлопець лупає на мене своїми величезними блакитними очима, врешті усвідомлюючи в яку халепу ми потрапили. 

— Ми що… — шепоче Пауль, нервово зиркаючи на командира та Ганца, який уже пішов за іншою жертвою, — … заснули просто на березі?

— Здається, що так, — відповідаю я хриплим голосом, підтискаючи губи від жалю.

Жако все ще пропалює мене вбивчим поглядом, граючи жовнами так, наче я ворог всього людства! Ні, виходити з водички я точно не збираюся. Цей холод — дрібниця в порівнянні з його люттю!

— Якого дідька?.. — пирхає Пауль настільки роздратовано, що від повного непорозуміння я мимоволі дивлюся на нього.

Він зовсім не помічає мене, гнівно спостерігаючи, як на березі річки Ангус зігріває Катерину руками. Долоні ковзають по її плечах, спускаючись до передпліччя. Я ледве стримую сміх. Серйозно, це щось із чимось. То Пауль не лише через випите поцілував нашу палку Штольц? Тепер вони з Мюрреєм обмінюються злісними поглядами. Рудий явно дражнить бідолашного. 

— Стати в стрій! — цідить крізь зуби Жако, мабуть, остаточно втративши терпіння через те, що я геть не поспішаю вилізти з холодної води. — Негайно!

Пауль шмигає носом і нарешті відриває погляд від парочки на березі. Ох, Катерина явно любить гратися з вогнем! Здається, їй навіть подобається спостерігати, як хлопці намагаються ділити її увагу. Втім, мені шкода одного з них. Або навіть двох хлопців. Штольц не раз заявляла, що не зупинятиметься на чомусь одному. Вона прагне брати від життя все, поки є час. Гадаю, вона просто ще не встигла закохатися по-справжньому.

— Давай допоможу, — ввічливо промовляє Пауль, простягаючи мені руку.

Але я не встигаю скористатися його допомогою: до нас уже летить чергова сонна жертва, яка починає голосно верещати, захлинаючись водою. Акей. Він настільки розгублений різким і холодним пробудженням, що миттєво стає на ноги та заходиться невдоволеним криком і відбірною лайкою, ніби в нього вселився сам дух Велеса.

— Ханно? — нарешті помічає мене Брейвхард, сидячу у воді дівчину, що нагадує надуту жабу.

— Не підходити до неї! — миттєво вибухає Жако, ледь не заходячи до нас у річку. — Ти, Акею! — Потім він переводить погляд на Гвіна, який без сторонньої допомоги вже дістався берега та стоїть поруч. — І ти, Гвіне! Щоб я вас не бачив поряд з Ханною! Втямили?! Це прямий наказ, легіонери! Тримати відстань!

У цей момент до нас повертається Ганц, тримаючи тендітну Грінвольд на руках. Трясця! Невже він жбурне її у воду, як і решту? Якби не наша сварка, я б уже зупинила його, але зараз лише завмираю, затамувавши подих перед тим, що ось-ось має трапитися.

Спляча Еффі виглядає такою невинною й гарною, мов казкове створіння неземної вроди з казочок Ебігейл. Просто не віриться, що її можуть кинути в таку холодну воду, нехтуючи її природною чарівністю.