Розділ 29. Подарунок

Я мчу щодуху крізь ліс, відчуваючи, як ноги підкошуються через трикляте сп’яніння. Викривлені стовбури дерев сходяться над головою в моторошні арки, перетворюючи шлях на нескінченний, зловісний лабіринт. Туман стелиться низько, приховуючи землю, через що здається, ніби я щоразу крокую в нікуди. Крізь густу пелену подекуди виринає викривлене коріння дерев, об яке я раз по раз спотикаюся, однак, вперто продовжую біг. Попри лячну атмосферу нічного лісу, всередині мене просто не залишилося місця для страху.

Я — піддослідний щур, якому поталанило вижити! Я — тягар для власних друзів! Я — не створена для кохання! 

Мені болить настільки сильно, тому що правда ріже глибше за меч! Від слів Ангуса в грудях зяє величезна дірка. Наче звідти безжально вирвали серце, жбурнули його в багнюку та добряче розтоптали на моїх очах. Хоча Мюррей й кинув мені подібне в обличчя просто через розчарування в собі та велику кількість випитого сидру, втім, він теж влучив саме туди, куди треба.

Нарешті в мене закінчуються сили бігти, і я зупиняюся, спираючись на дерево. Шорстка кора впивається в шкіру, залишаючи неприємне відчуття на тілі. Дихання ривками виривається з грудей: важке, збите, воно виказує мою істерику. Я сильно тремчу, але не дозволяю собі заридати. Лісове повітря холодне й пронизливе. Легені палають з кожним новим вдихом, проте, жадане полегшення так і не приходить.

Раптово я ціпенію, відчуваючи дивну, незрозумілу для себе загрозу. Здається, навіть повітря довкола мене завмирає, наповнюючись важким очікуванням. Десь поруч тріскає суха гілка, і її хрускіт луною розноситься серед дерев, змушуючи серце завмерти в грудях. Зненацька із гілок здіймається зграя птахів: чорні силуети різко злітають у нічне небо, хаотично кружляють над головою та пронизливо кричать. Ні, це не звичайний острах. Це гостре передчуття чогось, що неодмінно нашкодить мені! Я відчуваю тривогу кожною клітинкою тіла.

Все відбувається надзвичайно швидко, так, що я просто не встигаю зреагувати. В дюймі від моєї голови в суху кору дерева встромлюється лезо невеликого даггера — вузького, гострого ножа з блискучою сталевою спинкою і тонким, гострим кінчиком, здатним проколоти навіть найміцніший матеріал. Крім шкіри почвари, звісно. Я бачила такі в фортеці Легіону, але на жаль, тоді нам не випало нагоди потренуватися з ними. Нас навчали битися виключно на тренувальних дерев’яних мечах. Мені неабияк пощастило, що я не смикнулася, і обійшлося лише порізом на щоці, з якого тепер сочиться тепла кров.

Ані миті я не витрачаю на вагання, яке наразі може коштувати мені життя. Друзі залишилися далеко позаду, і я не маю жодної мети гнати небезпеку прямо на них — втомлених після надважкого, виснажливого дня. 

Трясця, сп’яніння з мене, наче вітром здуло! Висмикую ніж із кори та майже наосліп відбиваю ним наступний кидок ворога. Його силует лише на мить з’являється переді мною, а потім рвучко ховається за деревом, очікуючи, що я нападу у відповідь. Однак наступний даггер зі свистом вибиває з моїх рук трофей, щойно вирваний із кори. У цьому тумані й напівтемряві лісу відшукати єдину зброю для захисту вже майже нереально.

— Пекло! — зривається з моїх тремтячих вуст, і я кидаюся вбік, намагаючись обачливо бігти повз товстих стовбурів дерев, використовуючи їх, щоб перешкодити нападнику влучити в мене.

Хто це, чорт забирай, такий?! Невже про мене дізналися у фортеці й тепер націлені довести справу до кінця? Судячи з напрямку атаки та шуму переслідування, нападник лише один. Можливо, на інших теж напали? Дідько! Якого біса я така довбня тугодумна?! Мені треба захищати їх, а не тікати якомога далі в ліс! Випите однозначно сповільнює мої думки, ще й робить рухи до біса незграбними! 

Я ривком зупиняюся й різко змінюю напрямок, ледь ухиляючись від чергового даггера, який свистить над головою. Якби не рішення повернутися до друзів, мабуть, я вже лежала б мертва. Втім, в лісовому мороці орієнтуватися неможливо: навіть удень я б не розрізнила вірний шлях назад, а тут ще й місяць геть невчасно вирішує сховатися за великою хмарою! Серце до нестями калатає у грудях, дихання перехоплює від кожного стрибка, кожного ривка, якими я рятуюся від переслідувача. Леза пролітають поруч, ріжуть повітря настільки близько, що відчуваю їхній свист у вухах і холодний подих небезпеки на шкірі.

Пробираючись в хащах майже наосліп, я просто божеволію від страху. Не за своє нікчемне життя! А за життя моїх друзів! Який біс мене поплутав?! Чого я взагалі поперлася так далеко від них?! Що якщо хтось з них вже мертвий? Що мені робити, якщо через мою необачність хтось загинув, проклинаючи мене наостанок?! 

Всього один необачний крок уперед, і я зриваюся вниз із невеликого пагорба. Я кочуся, не в змозі, зупинитися, чіпляю собою землю, засохле листя та гілки. Зупиняюся лише внизу, видаючи хриплий стогін. Тіло ниє від болю, шкіра пече від подряпин. Вчіплюючись нігтями в сиру землю, я збираю залишки сил, підводжуся і намагаюся йти далі. Бігти вже фізично не можу. Нога миттєво спухає від вивиху, й ступити на неї неможливо. 

Переслідувач тим часом уже спускається до мене, але не поспішає кидати даггер. Невже скінчилися запаси? Скільки він уже запустив їх у мене? Точно більше десятка! 

Його важкі кроки лунають позаду, а я вперто кульгаю вперед, оглядаючись на незнайомця, що стрімко скорочує між нами відстань. Його перекошене від ненависті обличчя мені геть невідоме. Одяг, в який він одягнений, я ніколи не бачила ані у легіонерів, ані у містян: чорна сорочка щільно облягає плечі й груди, а приталені шкіряні штани роблять кожний рух зручним та навіть дещо граціозним. Темний плащ із довгим подолом, що сягає йому до колін, рухається разом із ним.

Йому вистачає декілька великих кроків, аби схопити мене за волосся та з усією люттю жбурнути мене на землю.

— Хто ти такий?! — верещу я, усвідомлюючи, що в мене не вистачить сили підвестися. Долоні печуть від важкого приземлення, а нога болить так сильно, що я ледь можу поворухнути нею. — Що тобі від мене потрібно, покидьку?!