Розділ 27. Жага до забуття

Розплющуючи очі, я виринаю з пітьми, різко займаючи сидяче положення. Моє тіло болить, наче після чергового виснажливого тренування Велеса. Дихання таке важке, що доводиться докладати зусиль, аби наповнити легені повітрям. 

Я у своїй кімнаті. Оглядаючись по сторонах, я помічаю дерев’яну миску з водою та вологою тканиною, що лежить на столі поряд. Декілька свічок мерехтливо розганяють напівтемряву, а крізь відчинені віконниці прокрадається м’яке місячне сяйво, торкаючись моїх рук. Я оглядаю власні долоні, зап’ястя й передпліччя аж до самого плеча, задираючи закривавлену сорочку. Тих моторошних вен, які потворно випиналися, намагаючись вирватися назовні, більше немає. Мене витягнули з того світу? Такій як я вкотре вдалося вижити…  неймовірно.

Мої босі ступні торкаються холодної кам’яної підлоги й вмить я вся здригаюся через холодні мурахи, що біжать шкірою від самих п’ят. Однак це доволі приємне відчуття. 

В голові порожньо. Жодної зайвої думки. Мене вже просто остогидло нескінченно копатися в проблемах, що не мають ні початку, ні кінця. Бісить. Мене все до чортів бісить! Хто я? Ким я була? Ким тепер маю стати? Та до біса, трясця! Єдине, чого кортить просто тут і зараз — добряче напитися сидру й забутися хоч на один вечір!

Перші декілька кроків виходять надто хиткими, але я рішуче та цілеспрямовано прямую вперед… до втілення гострого бажання відчути полегшення. Мені неабияк не вистачає того яблучного присмаку життя, який ладен подарувати наснагу продовжити боротьбу!

Крокуючи напівтемним коридором, я розглядаю чарівні ліхтарики з магічними метеликами, що ширяють всередині, освітлюючи мені шлях своїм заворожливим сяйвом. Вони взагалі живі? Чи це чергове чародійство? А, може, алхімічний витвір Лілеї? Моя допитливість триває рівно стільки, скільки мені знадобляється часу, аби дістатися сходів, що ведуть до теплої, освітленої зали, звідки лунають жваві голоси моїх друзів.

Вони всі трохи підпиті, тож навіть не зважають на мою появу. Акей бурхливо щось пояснює Ангусу, розмахуючи руками. Гвін сидить, схиливши голову, наче випите кружляє її разом із думками. Катерина втомлено лежить на плечі Пауля, а він, своєю чергою, спирається спиною на стіну через велике бажання задрімати. Кріста спокійно сидить у найвіддаленішому кутку столу, окремо від усіх, вдивляючись у мерехтливе сяйво однієї зі свічок, якими заставлений стіл. Еффі сидить поруч із Гвіном, занурена у свої думки. Її обличчя здається мені ще худішим і блідішим, ніж зазвичай, через втому та пережите за довгий і до біса важкий день.

— Агов, — виривається з мене, коли я вже дістаюся останніх сходів, — є що випити? Я готова проковтнути цілу діжку сидру за один раз!

Мій голос навіть мені здається досить грубим і хриплим. Втім воно й не дивно, адже спрага просто затьмарює всі інші почуття. Вона настільки сильна й нестерпна, наче від одного звичайнісінького ковтка залежить доля всього клятого людства! 

Проте моє питання лише занурює всіх у гнітючу, напружену тишу. Вмить всі підіймають на мене погляди, сповнені хвилювання та страху. Навіть Пауль широко розплющує очі, здається, виринаючи з обіймів солодкого марення. 

— Ханно?! — викрикує тремтячим голосом Катерина, підскакуючи на ноги, ніби бачить перед собою привида. — Ти!.. З тобою все гаразд?

Складається враження, що її питання турбує кожного в цій кімнаті. Навіть тих, кому до цього моменту було відверто на мене начхати. Їхні очі блищать від дивного остраху, що я знов забризкаю тут все кров’ю й гепнусь собі, додивлятися трикляті кошмари. Добряче ж я перелякала їх.

— Краще не буває! — усміхаюся я, хапаючи шматок хліба зі столу, й поквапом відкушую його. — То де сидр?

Вони переглядаються, не розуміючи подібної зацикленості на випивці після того, що нещодавно зі мною сталося. Без жодної церемонії я перевіряю кожен кухоль, що стоїть на столі, й з кожним разом кривлюся все сильніше. Нічого немає! Ані краплинки! Пекло! Якого дідька тут усе порожньо?!

— Ми все випили, — нарешті повідомляє мені Пауль, стискаючи губи через співчуття, — вибачай. Тут з припасами справи такі собі. Це місце відрізняється від нашої когорти. Все в обмеженій кількості. — Хлопець важко зітхає. — Ще й замість сидру якась кисла бурда. Й така терпка, що аж зуби зводить!

— Байдуже на смак, — кажу я, зазираючи в неймовірно виразні, блакитні очі Пауля, — де взяти цю… бурду?

— Закінчилася, — зітхає Акей й миттєво опускає очі, не бажаючи дивитися на мене, — тобі ж пояснюють, що тут все в обмеженій кількості.

Його голос спокійний, але в мене виникає відчуття, наче його дратує моя несподівана поява й допитливість.

— Де вони зберігають її? — я стою на своєму, не зважаючи на Брейвхарда, який вмить насуплюється від моєї впертості. — Якщо не вип’ю… справді помру!

Акей врешті підводить на мене погляд, помітно лякаючись останніх слів. Звісно… я двічі ледве не померла на його очах. Вочевидь йому дуже боляче. Але я аж ніяк не жартую! Все всередині мене бурлить й закипає з такою шаленою силою, що мені не сила це стерпіти! Якщо не здихаюся всіх цих нав’язливих думок, що закрадаються в голову з підсвідомості, я просто задихнуся від безнадії та відчаю! Мені треба забутися. Напитися до поросячого вереску, аби вся правда, що звалилася на мою голову, не сковувала мені груди… не змушувала відчувати страждання від кожного подиху!

— У підвалі, — врешті відповідає Гвін. Але коли наші погляди зустрічаються, він поспіхом відводить очі. — Вся їжа, напої та зброя зберігаються там.

Його рука вказує мені напрям, і я не гаючи ані миті, рушаю до бажаного забуття, яке манить мене з темного, вогкого місця. Відкриваючи дерев’яний люк, я кривлю обличчя від того, наскільки темно там внизу, так, що хоч око виколи. Проте водночас я відчуваю дивне тяжіння до цього мороку, що обіцяє хоч тимчасове полегшення.

— Хтось… — я обертаюся на друзів, роздивляючись їхні зажурені вирази облич, — … хоче зі мною?