Розділ 26. Тринадцять

Я більше не боюся. Після всього побаченого я відчуваю лише глибоке спустошення, виснаження та дивне смирення перед тим, що незабаром має статися. 

Простягаючи руку Ганцу, подумки згадую образ веселого здоров’яка, що має ось-ось з’явитися, аби вкотре нагадати мені про ціну мого життя, яку мені вже ніколи не відплатити. Як страшенно я скучила!.. Мені кортить щонайшвидше побачити Велеса… Принаймні у спогадах. Хочу пригадати ті часи, коли моє життя в фортеці Легіону здавалося безпечним. До щему в серці я прагну знов почути його дзвінкий регіт й теплі слова, які я не цінувала допоки не втратила свого рудого ментора. Безумовно, він любив мене. А я навіть не здогадувалася наскільки сильними були мої власні почуття до нього. Якщо я колись за своє життя й відчула батьківську любов, її подарував мені саме Велес.

Проте… 

Мій спогад неочікувано затягує нас в моторошну, незнайому мені кімнату, куди не проникає жоден промінь сонця. Лише тьмяні факели на стінах і десятки товстих свічок розганяють морок, відкидаючи на стіни викривлені тіні. Столи захаращені скляними колбами, темними баночками з невідомим вмістом, шприцами з неприродно довгими голками, пошарпаними книжками та списаними аркушами. Майже посередині кімнати стоїть дерев’яна платформа з ременями, схожа на якусь лячну конструкцію для тортур. 

Я точно не пригадую цієї кімнати. Але від цього місця так і віє моторошним холодом.

Всі присутні на подвір’ї заклякли у напруженому очікуванні, втім минає достатньо часу, аби дійшло усвідомлення: щось тут не так. 

— Це якийсь жарт? — з помітним роздратуванням промовляю я, не розуміючи чому нічого не відбувається. — Що за місце ти показуєш? 

Ганц напружує кожен м’яз, наче вичавлює із себе останні сили, та жодних змін я не спостерігаю.

— Щось блокує твій спогад, Ханно, — холодно відповідає мені здоров’як, обдаровуючи доволі суворим поглядом, — я не вмію створювати ілюзій! Лише вихоплюю те, що збереглося у твоїй пам’яті! 

Вихоплює з моєї пам’яті?! Про що він таке говорить? Мені незнайоме це місце! Трясця, і чому саме на мені все має піти шкереберть?! Я озираюся на шеренгу, помічаючи нудьгу в очах Крісти та Пауля, які вочевидь вже й не очікують побачити нічого цікавого. Ангус стоїть, схрестивши руки на грудях, й вдумливо обмірковує щось своє. Катерина важко зітхає, підтискаючи губи й зиркає в бік Еффі, яка вигинає брову з якимсь глузуванням. Акей та Гвін здаються доволі спокійними, спостерігаючи за моїм нерухомим “спогадом”. 

— Це неможливо! — гарчу я в серцях, намагаючись вирвати руку з його цупкої хватки, втім Ганц виявляється набагато сильнішим за мене. — Мене ніколи не було в цьому склепі! Якого дідька моє випробування настільки безглузде? Де в біса Велес?!

Він лише сильніше стискає моє передпліччя, змушуючи відчути біль, аби я врешті скорилася. 

— Ханно, схаменись, — тихо, але твердо промовляє пан Рейган, відходячи від нас із Ганцем до шеренги. Він зупиняється поряд з Акеєм та Гвіном, які й досі уважно вдивляються в це загадкове місце. — Чому ти так певна, що з’явиться спогад саме про Велеса? Іноді в підсвідомості ховається щось куди жахливіше. Часом пам’ять намагається врятувати нас, замуровуючи трагічні моменти глибоко всередині, аби ми не зійшли з розуму.

Ось як він це пояснює собі? Отже, я, трясця, навмисно блокую свої спогади?! Та якого біса? Я просто не пам’ятаю і крапка!

— Пане Рейгане! — вигукує Ганц, і в його голосі відчувається тривога. Напруга на його обличчі така сильна, що в мене по шкірі біжать дрижаки. Він зосереджений, серйозний… і, здається, зовсім не жартує. Невже він переконаний, що я була в цій смердючій могильній ямі? — Це не Ханна блокує спогад! На ній потужні чари, які чинять опір моїм. Боюся, якщо я продовжу… це зашкодить їй. Фізично!

Слова чародія вражають мене глибше, ніж я хочу визнати. Погляд сам тягнеться до руки. І тут в мене перехоплює дихання. Під блідою шкірою ворушаться вени: темні, роздуті, вони зловісно пульсують, немов шукають шлях назовні. Холодний, липкий жах, який повзе вгору, стискаючи нутрощі, на мить затьмарює розум. Мені не боляче. Лише повільне, гаряче печіння розтікається передпліччям. 

— Що це?.. — зривається з моїх вуст, і я зиркаю на Ганца з неприхованим побоюванням. — Так і має бути?..

— Твоє тіло відторгає мої чари, — його відповідь здається мені вкрай задумливою, немов він прагне второпати як протидіяти недовідомому опору. 

— Припинити випробування! — різко лунає дзвінкий голос Жако. 

Такий сумний, але й водночас рішучий, командир віддає наказ й опускає очі, наче втрачає віру в щось доволі вагоме. Він не прагне переконатися у своїх догадках щодо мого минулого? Жако без вагань ставить моє самопочуття вище за жадану істину. Вищим за самопочуття будь-кого з тих, хто наразі спостерігає за нами, певно, відчуваючи розчарування. Гірко прийшлося лише їм. А мене… вкотре пожаліли! Їх знову боляче відшмагали батогом! Тільки цього разу не тілесно, а морально…

Ганц намагається виконати наказ й відпустити мене, втім на цей раз саме я не дозволяю нам роздійняти руки. 

— Роби все, що потрібно! —  кажу я, не відриваючи погляду від його очей, наче цим хочу втиснути у нього свою впевненість. — Не зважай на наказ! Я обов’язково витримаю! Мушу витримати, хоч би що сталося!

Мені кортить покарати себе. Аби тільки б решта відчули полегшення. Ми всі в одному становищі, на одному рівні… я не хочу відрізнятися від тих, хто стояв на моєму місці й зціплював зуби, аби витримати немислимий, руйнівний біль! Чому саме я мушу стати клятим винятком?! 

— Це не забавка, легіонерко! — скрикує він, але не вириває руки. Ганц очікує, аби я переконала його знехтувати словами командира, який вже просвердлює нас невдоволеним, однак, дещо наляканим поглядом. — Ти можеш добряче постраждати!

Вони зневажатимуть мене, якщо я не пройду цей шлях, а втечу, аби тільки не так сильно боліло! Я не якась слабка жертва! Якщо це все й дійсно правда… Якщо це справжній спогад реального місця, в якому я була… Я мушу дізнатися про своє минуле! Якщо я та дівчинка з затхлої камери… я маю принаймні переконатися в цьому! Не тікати. Не заперечувати, аби припинити дрижання в колінах. Коли пізнаю свій біль, пізнаю й себе! Ось яким шляхом має пройти будь-який воїтель! Від себе не втечеш! І, трясця, не сховаєшся!