Розділ 25. Те, що виривається назовні

І знову ми тут. На клятому подвір’ї. Стоїмо в шерензі перед головнокомандувачем, який недоречно щиро усміхається до нас. Його усмішка натякає, що немає про що хвилюватися, втім це аж ніяк неправда. Жако поряд з ним, схрестивши руки на грудях, здається, чекає на чергову драматичну “виставу”. Ганц тримається рівно, випромінює стриманість і цілковиту готовність до випробування. А Лілея нервово заправляє за вухо неслухняне пасмо, саме в ту мить, коли пан Рейган починає свою напутню промову.

Я не слухаю його слів, лише втуплюю погляд у безкрайнє небо, яке набуває багряних кольорів через сонце, що повільно й неохоче сповзає за обрій. Дзюрчання річки, що в декількох ярдах від нас, здається мені гучнішим за слова чоловіка, якого я б мала уважно слухати. Це остання мить перед пірнанням у спогад, який неодмінно спричинить мені біль. Трясця, чому я не пішла першою? Чому дозволила Катерині випередити себе? На той момент я геть не усвідомлювала наскільки це випробування сколихне все навкруги. Чекання неминучого накручує думки, вивертає зсередини, змушуючи тремтіти від передчуття лиха.

Я й не помічаю як Акей зціплює руки з Ганцом. Мене висмикує з роздумів лише коли спогад Брейвхарда затягує нас у місцину, від якої вмить щемить серце. Ми стоїмо на подвір’ї між нашими з Акі будинками. У спогаді кожен з нас поряд зі своєю родиною: я стою біля дідуся, який притримує мене за плечі, а Акей поряд зі своєю матір’ю, котра в той час була при надії. Здається, це той далекий момент, коли ми зі стареньким тільки заселилися в будинок по сусідству з сім’єю Брейвхардів. Мені тоді було років з шість, напевно, і моя зачіска була настільки коротка, що зовні мене неможливо було відрізнити від хлопчика. Низенька, замурзана й насуплена… я була схожою на їжачка. Дикого, колючого та готового фиркнути на будь-якого чужинця, який надумає доторкнутися до гострих голочок.

— Я не товаришую з дівчатами! — обурюється маленький Акі, відвертаючи від мене з дідусем свій писок. 

Ебігейл ніяковіє від поведінки сина, червоніє й одразу ж перепрошує за його довгий язик без кісток. Дивно. А я навіть забула про той момент, коли Акей Брейвхард навідріз відмовлявся знатися з сусідньою дівчинкою, волосся якої було коротшим за його власне. 

— Пропри все… сподіваюся, ви станете гарними друзями та сусідами, —  лагідно промовляє мій дідусь, звертаючись до малого Акея, — ви маєте приглядати одне за одним. По-сусідському. 

Акі примружує очі, пильно вдивляючись спершу в обличчя дідуся, а тоді переводить погляд на дівчинку, що зніяковіло насуплює носик і зводить брови. У цій згадці я здаюся собі такою крихітною й невинною, що аж дивно. Ніколи ще не бачила себе настільки вразливою.

— А чому в тебе таке коротке волосся? — з огидою перепитує капризне хлопчисько, зморщуючи носа, — ти негарна! І взагалі…ти схожа на хлопця! 

Ебігейл зі злістю пирхає й смикає сина за вухо, та він лише скрикує, щиро не розуміючи, за що мати на нього сердиться. Маленька Ханна помітно ображається, опускає очі та відвертає обличчя від кривдника. Певно, мені тоді кортіло якнайшвидше забратися звідти. Але мій старий нікуди не поспішав. Він навіть не змінюється в обличчі, коли його онучку обзиває те капризне хлопчисько. Дідусь все ще щиро та радісно усміхається, наче не бачить геть нічого поганого в поведінці Акея.

— От і добре! — сміється старенький, стискаючи мої плечі, аби стримати від раптової втечі, — ти ж з дівчатами не товаришуєш! А вона схожа на хлопця! Ви неодмінно знайдете спільну мову!

Зараз все це здається мені таким кумедним, що несила стримати усмішки. Але на той час, на жаль, слова дідуся зачепили маленьку дівчинку за живе. Вона зіщулюється так, наче прагне сховатися від усього кривдного світу. Згодом я вже навчусь не зважати на те, що усі довкола плутають мене з хлопчиком, однак, в ту мить ображеній Ханні хотілося ревіти на весь двір. Вона досить уперто стримує сльози, і через ці потуги її обличчя смішно перекошується від зусиль.

— Ні! — ще дужче кривить обличчя Акей, — я ніколи з нею не товаришуватиму! І розмовляти… не стану!

Очі дівчинки стають такими великими та наповненими гнівом, що з мене виривається смішок. Навіть Гвін, що стоїть поряд зі мною в шерензі, весело усміхається від спогаду Брейвхарда. 

— Акей! Схаменись вже! — кричить Ебігейл, щипаючи сина за руку.

— А ти взагалі схожий на огидну жабу! — волає Ханна щосили, намагаючись добряче образити кривдника.

Акі дивиться на неї з зачудуванням, не до кінця розуміючи, наскільки йому варто образитися на порівняння з чудернацькою істотою. Заборона на вхід у Проклятий ліс має свої наслідки. Маленькі діти навіть не здогадуються про існування деяких тварин, комах і рослин, що ростуть лише біля водойм або в глибині лісу. Про них ми дізнаємося вже в академії, уважно розглядаючи різнобарвні малюнки в підручниках. Проте до того моменту більшість дітей навіть гадки не мають про існування подібних створінь. Мені дивно усвідомлювати, наскільки я обізнана в речах, яких, по суті, не мала б знати. Напевно... мій старий колись згадував при мені ту жабу, а я просто запам’ятала.

— Що?! Як ти мене назвала?! Мамо, що таке жаба?! — хлопчик аж задихається від образи.

Дідусь і Ебігейл ледь стримують сміх. Жінка прикриває обличчя долонею, а мій дідусь вдає, що кашляє, хоч насправді й сміється з двох маленьких бешкетників. 

— Ну все, досить! — дідусь легенько повертає онучку до себе, трохи нахиляється та доброзичливо промовляє: — Знаєш, чому він такий сердитий? Бо ти йому вже подобаєшся.

— Неправда! — ми з Акеєм одночасно вибухаємо.

— Мені не подобаються потворні дівчата з коротким волоссям! — кричить він в серцях.

— А мені не подобаються жаби з гігантською зарозумілістю! — відповідаю я йому, закипаючи від обурення.

За мить ми вже встигаємо зчепитися одне з одним, схопившись за комір латаних одежин. Але раптово Акей починає гикати, певно, від надміру емоцій, а я, хоч і намагаюся тримати злу міну, раптом видаю нервовий смішок.