Розділ 24. Найвищі Боги. Найперші чародії

Я тамую подих перед тим, як увійти до будинку. Рука зрадницьки тремтить, але я врешті наважуюся й штовхаю хиткі дерев’яні двері. Вони видають такий дратівливий, гучний скрип, що я мимоволі напружуюся, зіщулюючись від раптової уваги. Усі голови відразу повертаються на звук, а я просто завмираю в проході й заклякаю. У каміні потріскують дрова, і цей звук здається занадто голосним у цьому гнітючому мовчанні. Мене підштовхує в спину Жако, і я врешті проходжу вглиб зали, звільняючи хлопцю шлях. Ганц пильно вдивляється в командира: брови ледь зведені, вираз обличчя вкрай насторожений. Поруч з ним на лаві сидить збентежена Лілєя. Її світле волосся спадом лежить на плечах, а очі тривожно блищать від хвилювання.

Я вкотре завмираю, намагаючись зрозуміти, куди можна сісти. Погляд ковзає залою в пошуках “безпечного” місця. Катерина усміхнена занадто щиро, наче вдає, що нічого не сталося. Я б сіла біля неї, однак, вона всілася на самому краю лави, поряд з Паулем. Хлопець, навпаки, виглядає зовсім байдужим. Він зневажливо розвалився на лаві, виказуючи, що втомився чекати. Пауль неохоче зиркає в мій бік, більше з нудьги, ніж з інтересу. Кріста сидить поряд уся насуплена і помітно невдоволена. Вона тримає кухоль обома руками й повільно п'є, наче в неї немає жодного бажання, але з якоїсь причини вона продовжує робити ковток за ковтком, не зводячи з мене очей. Далі Гвін, трохи нахилений уперед так, що лікті впираються в ноги. Щойно наші з Хваном погляди зустрічаються, хлопець сіпається й вирівнює спину. Гвін миттєво напружується, в його темних очах загоряється збентеження, ледь вловимий страх. Сором. І ще щось гірке, від чого хочеться негайно відвести погляд. 

Я помічаю Еффі. Вона сидить у темному кутку, згорнувшись так, ніби сподівається стати невидимою. Її обличчя біле, немов полотно. Блакитні очі, колись теплі й доброзичливі… тепер сповнені холодом, презирством та ворожістю. Вона дивиться на мене так, ніби бажає, аби я негайно щезла! Я не витримую, відводжу очі й майже одразу бачу перекошений від образи вираз обличчя. Акей. Він не рухається, лише вивчає мене своїми зеленими, зміїними очима, які пронизують до самих кісток. В його погляді немає злості. О, ні. Там криється щось набагато небезпечніше! Якась незрозуміла, мовчазна загроза. Тривога пробігає тілом, зводячи ребра й дихати стає важко. Здається, ще трохи… і я просто задихнуся.

— Ханно! Ти якраз вчасно! — голос головнокомандувача висмикує мене з заціпеніння.

— Вчасно?.. — зривається з моїх вуст, втім я замовкаю через несподівану появу Ангуса перед моїми очима.

Рудий дивує мене щирою усмішкою та непідробним запалом у своїх великих зелених очах. Я його навіть не помітила через кремезного чоловіка — пана Рейгана, який затуляв хлопчака своєю постаттю. Все-таки загартовані воїни – справжні легіонери, які тренуються роками задля захисту містян… вони геть відрізняються від купки дітлахів, які на їхньому тлі здаються горсткою набридливих комашок. 

— Пан Рейган розповів нам купу історій про нашу когорту! Уявляєш, через спір наш Велес випив цілу діжку сидру! Здоровань проспав три дні, а коли прокинувся вже був без своєї бороди! Ханно, вони збрили йому бороду через його пияцтво! Це просто сміхота! А ще Грона якось…

— Зачекай, юначе, гадаю не всі прагнуть слухати цю історію ще раз, — сміється головнокомандувач. І Пауль видає гучне зітхання від полегшення. Тепер розумію, він втомився слухати байки про легіонерів. Однак пан Рейган переводить на мене свій допитливий погляд та бентежить наступними словами: — Мене більше цікавлять легенди про Богів… Найвищих Богів. Вам про них багато розповідали в Дредмурі, чи не так?

Що він має на увазі? Нам не просто “розповідали” про них, нас змушували вчити їхні іменна на пам’ять, знати кожну легенду про їхні подвиги, кожну молитву й хвалебну пісню. Жако казав, що мені має сподобатися те, що розповість нам пан Рейган, втім в мене немає жодного бажання згадувати тих, в чиє химерне існування я не вірю.

— О, пане Рейган, дозвольте мені!.. — лепече Мюррей закипаючи від азарту.

Проте головнокомандувач не зважає на бідолашного рудого, в якого знань про тих клятих Богів найбільше за всіх присутніх. Він якогось дива дивиться саме на мене! То йому цікаві ці безглузді казочки, чи ні? Чому він ігнорує Ангуса?

— Нехай дівча розповість, що знає, про Найвищих Богів. Гадаєш, впораєшся, Ханно? — чоловік грайливо підморгує мені, чим збентежує ще сильніше. 

— Пане Рейгане, при всій повазі, — я переводжу подих, аби зібратися з духом. Усі ці легенди писані для чародіїв. Мене ж вони ще з дитинства обурювали несправедливістю щодо чарн, адже я не зустрічала жодної, де б нас не зображали останніми мерзотниками, брехунами та підлим набродом. — Ангус на них знається краще.

На щастя, головнокомандувач не прагне тиснути на мене. А я вже думала, що погрожуватиме, як робили за часів академії. “Тебе та твою сім’ю буде покарано, Ханно Мор”. Трясця, навіть в думках цей голос з далекого минулого лунає занадто бридко.

— Гаразд! Ну-бо сідай, Ханно, в ногах правди не знайдеш, — головнокомандувач вказує мені на місце поряд з Мюррейем та, коли я підходжу впритул, кладе свої великі руки мені на плечі. Я охоче сідаю поряд з рудим – єдиною людиною в будинку, яка від щирого серця усміхається до мене. — Тоді, Ангусе, зроби нам усім ласку! Розкажи, що вам відомо про Найвищих Богів чародійського світу! 

Рудого хлібом не годуй, дай похизуватися знаннями та виставити себе найкмітливішим серед інших. Мюррей із захватом у погляді підводиться й прямує в самий центр тісної зали, насолоджуючись миттю, коли всі погляди прикуті до його худорлявої, але міцної постаті.

— Створені з цілковитого хаосу та сповненні неймовірною чародійською силою! Сімка Найвищих Богів, що створили цей світ! Вони дарували нам завісу та віру у світле майбутнє!..

З мене виривається важке зітхання. Я не стримую себе й закочую очі, адже чути подібну маячню – те ще “задоволення”. Яке ще, трясця, “світле майбутнє”? Катерина підморгує мені, певно, розділяючи той “захват”, з яким я продовжую слухати історію Ангуса.