Розділ 23. Коли згасає одне полум’я, інше продовжує жевріти

Монотонне дзюрчання річки справді заспокоює. Здається, я просиділа тут цілу вічність, доки біль від зради й потрясіння нарешті не стих, залишивши по собі дивну, холодну порожнечу. Вона міцно тримає мене, немов обплутавши мацаками, й ніяк не хоче відпустити.

Десь за кілька ярдів з води вистрибує риба, зненацька лякаючи мене своєю раптовою появою. Вона пірнає у глибину, миттєво зникаючи з поля зору, але всередині продовжують вирувати дивні почуття. Світ усе ще існує попри страждання, втрату опори та навіть саму смерть. Коли згасає одне полум’я, інше продовжує жевріти. Дідусь та Велес згасли назавжди. А я? Сиджу тут і жалію себе один лише біс знає скільки часу. Там, де я знаходжуся не важливе життя окремої людини, чи не так? Отже… мій біль теж неважливий. Якщо світ не зупинився, коли щезло їхнє полум’я… то чому маю зупинитися я? Пан Рейган не стратив мене, дарувавши примарну надію на майбутнє. І я зобов'язана скористатися нею.

Я вже готова підвестися та повернутися до будинку, коли несподівано мою увагу привертає доволі спокійний та допитливий голос командира. Він стоїть, спираючись на велике дерево спиною, та тримає руки схрещеними на грудях.

— І яке ж рішення ти врешті-решт прийняла? — хлопець зазирає мені просто у вічі, без тіні тієї зухвалості, яку я мимоволі від нього чекала.  Він підозріло лагідно усміхається і поволі наближається до мене. — Часу обмаль, так. Але я дав тобі його, щоб ти сама дійшла до висновків. Ти була настільки занурена в себе, що я й собі дозволив трохи перепочити… просто спостерігаючи за тим, на що ми звикли не зважати. Тут гарно. І спокійно. Не вважаєш?

Жако сідає поруч, не зводячи погляду з шерехуватої поверхні річки. Він навіть не дивиться в мій бік. У його очах застигла якась тиха, майже непомітна печаль. Несподівано дме легкий вітерець, грайливо шелестячи листям дерев та чагарників на протилежному березі. І справді, в цю мить мене огортає несподіване відчуття спокою.

— Звідки ти дізнався, що я вирішила щось цієї миті? — Мій голос здається доволі хриплим через довге мовчання.

Доводиться прокашлятись. Хлопець підводить погляд на небо та не стримує смішок.

— В тебе завжди все написано на обличчі, — Жако зиркає в мій бік та вказує пальцем на лице, але вже за мить знов втуплює очі на річку. — Хіба тобі про це ніхто не казав раніше? Таким, як ти, брехати доволі складно. — З нього виривається якесь дивне, важке зітхання, попри те, що хлопець перебуває у піднесеному настрої. — Отже… що вирішила робити з цим усім? Мені вже треба починати хвилюватися?

Його усмішка така грайлива й щира, що мороз пробігає шкірою, варто нашим поглядам перетнутися. Наодинці Жако геть інша людина. Він вочевидь намагається проявити зацікавленість та потоваришувати зі мною. 

— Не хвилюйся, — мій голос лунає не надто привітно, — я абищо виконаю наказ пана Рейгана. Саме про це я й міркувала, відверто говорячи. Якщо це допоможе бодай комусь вижити, я зроблю все, що від мене залежить. 

— Я теж хочу бути чесним з тобою, — його тон стає дещо серйозним, — я не надто вірю в успіх нашої місії. Навіть якщо ти й справді зможеш приборкати прокляту кров. Цей світ… він завжди має на тебе плани кращі за твої власні. Якщо кортить насмішити Богів, розкажи їм про свої наміри, еге ж? 

— Я не вірю в Богів. 

Моя відповідь змушує нас обох зануритися у тишу. Чому мені здається, що командир докладає зусиль у спілкуванні зі мною? Йому помітно є про що сказати, однак, він стримується та підбирає теми, які вочевидь далекі від суті.

— Я теж. — Його дзвінкий голос нарешті розриває напружену тишу, яка вже почала бентежити мене. Усмішка Жако здається мені занадто люб’язною. Вирішив змінити стратегію? — Ханно, пограймо у гру? 

Гра – це, напевно, останнє, що мені зараз потрібно.

— Хіба це на часі? — підозріло запитую я, озираючись на дім. Еффі та Акі, певно, вже повернулися. Можливо, варто врешті розібратися з цим? Втім сама думка про зустріч з Грінвольд змушує мене негайно розвернутися та замислитися над пропозицією хлопця ще раз. З двох лих треба обирати найменше. — Гаразд. В чому суть цієї гри?

З мене виривається важке зітхання, я вочевидь просто відтягую час. Тут й справді спокійно. Спокійніше, ніж там, де люди, яких я вважала дорожчими за власне життя. Можливо, Жако єдиний, з ким я можу наразі ось так безтурботно розмовляти та мовчати без жахливого почуття, через яке крається серце.

— Суть доволі проста: дізнатися більше одне про одного, — відповідає він з дещо млявою усмішкою, яка зникає, коли наші погляди мимоволі зустрічаються. — Колись ми називали її: «три питання». Ти запитуєш мене, а я тебе. Проте відповіді мають бути чесними та відвертими. Інакше ми ніколи не зможемо довіритися одне одному.

Виходить, що й в «легіонерів з пелюшок» існують подібні ігри? Цікаво-цікаво. Загалом пропозиція не така вже й непогана. Мені не кортить повертатися в будинок, а сидіти й мовчати починає набридати. А тут «Його Високість, король усіх чваньків» пропонує дізнатися три потаємні подробиці зі свого життя. Чому б і ні? Втім довіра. Для мене це, здавалося б, звичайне слово заграло іншими барвами. Він, мабуть, усе чудово усвідомлює: сліпої віри в мені вже просто не лишилося. Намагається заслужити її?

— Згода, — лукаво усміхаюся я, — тоді я питаю першою! Ти казав, що ти бастард, але… чи ти знаєш хто твої батьки? 

Ну, як тобі, командире? Питаннячко доволі особисте. Подивимося наскільки відвертим ти будеш зі мною. Звісно, я б не ставила таких питань незнайомій людині, втім цього хлопця так і кортить якось кольнути, чи зачепити за живе. Він знущався з моїх друзів, кепкуючи тоді, коли біль стискав їхні серця. Нехай й сам спробує на смак гіркоту спогадів, що залишають неприємний присмак по собі.

— Я знав лише свою матір, — спокійно відповідає він, — але вже не пам’ятаю її обличчя. Тільки лагідний голос, який деколи являється мені уві снах. Я був надто маленьким, коли вона загинула. — Він усміхається, помічаючи наскільки мені стає ніяково через настільки особисте питання. Мені бракує слів, і тому через паузу, командир продовжує: — Отже, зараз моя черга. Як щодо твоїх батьків? Що ти знаєш про них?