Розділ 21. Те, що колись розбило серце

Варто Катерині вчепитися у передпліччя Ганца, як тієї ж миті нас усіх затягує чарами в якусь занедбану, смердючу дешевим алкоголем кімнату. Цей нестерпний сморід врізається в ніс, змушує скривитися від нудоти та згадати запах найнебезпечніших провулків нашого міста. Ми безперечно в Дредмурі.

З перекошених віконниць до нас долинає нерозбірливий галас містян, які проходять повз цієї затхлої, напівтемної халупи. Найгірший спогад Катерини — це її власний дім та люди, які б мали бути єдиним прихистком в цьому потворному світі.

Я звертаю увагу на сидячих в ряд під стіною сестер Штольц. На їхніх замурзаних обличчях можна відрізнити лише одну притаманну їхньому сімейству емоцію — смиренність. В часи, коли ми ще не були з Катериною близькими, я вважала подібний вираз обличчя огидним. Єдине, чого мені ніколи не збагнути — це підкорення чужій волі. Але відтоді багато речей відкрилися зовсім з іншого боку, як і сама дівчина, що помітно напружується, не бажаючи навіть озиратися довкола себе. Катерина зіщулюється, втуплюючи погляд у передпліччя, яке їй стискає чародій. Напевно, вона пересилює себе, аби не вирвати руку та не припинити ці безжалісні тортури.

Карі очі дівчат Штольц блищать від нечулості та холоду. В мене аж сироти виступають від настільки відчуженої поведінки, здавалося б, рідних між собою людей. Десь у темному кутку кімнати сидить така ж сама апатична та знедолена жінка. Її усіяне зморшками обличчя, здається, застигло в байдужому виразі, нагадуючи огидну кам’яну маску. Жодна з них навіть бровою не веде, коли ця мерзенна, пуста кімната з перекошеними віконницями стрясається від пронизливого, відчайдушного вереску бідолашної Катерини з тих далеких, розпачливих спогадів.

Велика, волохата рука названого батька з бридкими, товстими пальцями, на яких подекуди відсутні нігті, хапає кричущу дівчину за волосся та тягне її в бік відчинених дверей схожої за занедбаністю кімнати. Єдиним атрибутом в тому мерзенному місці — є ліжко. Від одного погляду на те брудне ложе із зім’ятими простирадлами мене пробирає до кісток. З неабиякою розгубленістю я зазираю в очі Акея, шукаючи незрозумілу для себе підтримку. Брейвхард хмурить лоба, виказуючи те, що йому важко спостерігати за спогадами нашої подруги. Коли я переводжу погляд на Гвіна, помічаю з яким зусиллям він стримує себе, аби не втрутитися. Ми вперше чуємо неймовірно розпачливий, гучний зойк Катерини, яка з останніх сил вчіплюється нігтями в дерев’яний одвірок. Все всередині мене обривається, адже я просто не можу стояти й спостерігати за тим, що відбувається. Мені кортить затулити вуха долонями, аби тільки не чути той біль і зневіру, котрі заповнюють цей тісний, затхлий простір.

Один сильний удар в обличчя змушує нещасну завити через біль та безпораду. З її носа ллється кров, але та дебела рука з велетенськими пальцями цупко хапає дівчину за горло. Мене аж трусить від того, наскільки людина може бути схожою на тих почвар, від яких всі старанно ховаються за межами клятої завіси! То от за що найкращі воїни… найгідніші з людей віддають своє життя? За такий смердючий шмат лайна?! Мені ледве вистачає сили залишитися на своєму місці та вистояти, доки та сволота підіймає Катерину, все ще тримаючи її за горло, аби насолодитися хрипами та марними спробами своєї жертви вирватися. Як би нещасна не звивалася в його цупкій хватці, як би не стогнала та не молила Богів прийти на поміч… ніщо з того не врятувало її від жорстокої участі. Адже Богів не існує. В цьому світі або ти, або тебе.

Коли та мерзенна наволоч шпурляє нещасну Штольц на ліжко, ми одразу ж виринаємо з її спогаду, мов з жахливого нічного кошмару. Жако опускає очі, вдумливо обмірковуючи щось після побаченого. Лунає жалісний голос Ганца, який просить вибачення перед Катериною за важке випробування. А я з жадібністю ковтаю свіже, лісне повітря, яке неначе очищує мої легені від того бридкого смороду. Катерина доволі повільно повертається до нас обличчям, приголомшуючи безмовних спостерігачів сміхом. Але її порожній, скляний погляд видає справжні почуття, що розривають їй серце. Дівчина захлинається істерикою, сміючись та ридаючи одночасно. Вона виглядає навіть дещо божевільною, втім складається враження, що це випробовування роздерло їй старі, здавалося б, давно загоєні рани.

Жако нагадує всім про заборону втіхи, але мені начхати на його слова! Я роблю декілька кроків до Штольц, яка з помітним хитанням повертається на своє місце в шеренгу. Однак Гвін стрімко хапає моє плече, чим дозволяє Паулю обігнати та обійняти невтішну дівчину швидше за мене. Хлопець настільки палко та співчутливо загортає Катерину в обійми, що та не стримується й вмить починає зворушливо рюмсати в його шкіряний жилет.

— Повернись на своє місце, — ледве чутно промовляє Гвін, опускаючи погляд через зніяковіння. — Вони й без тебе розберуться.

Але єдине, що бентежить Хвана — це те наскільки пристрасно Пауль чіпляється долонями в лице Катерини. Він шепоче дівчині щось дуже проникливе та підбадьорливе, геть червоний від сліз та співчуття. Штольц киває хлопцю у відповідь та з відчутною хоробрістю у погляді витирає гірки сльози. Через них атмосфера стає доволі гнітючою та нестерпно напруженою, адже кожен розуміє, що невдовзі стоятиме на місці Катерини.

— Здається, — нарешті втручається Жако, наче вичікуючи влучного моменту, — комусь геть начхати на мої накази, чи не так, юначе? Виходь наступним, якщо настільки сміливий! Але ви маєте усвідомити, що ваша поведінка матиме певні наслідки! — командир повертається до Ганца, пропалюючи того вкрай гнівним та дещо моторошним поглядом. — Не концентруйся на одному гіркому досвіді. Зроби так, аби вони всі максимально пошкодували через його безглузду непокору.

Ганц зводить кудлаті руді брови, помітно не бажаючи виконувати жорстокий наказ. Усією своєю сутністю він намагається чинити опір почуттям, які вирують всередині нього. Проте Жако, ніби відчуваючи внутрішню боротьбу підлеглого, викрикує його ім’я з такою люттю та надривом, що я аж підскакую на місці!