Розділ 20. Легіон

Нас усіх вистроїли в шеренгу на задньому подвір’ї, звідки відкривається заворожливий вид на Проклятий ліс, котрий чарує погляд своєю таємничістю, подекуди моторошністю, але водночас безумовною мальовничістю. Високі дерева простягаються кронами, здається, до самих хмар, а ті ліниво розпливаються небом. В декількох ярдах від нас дзюрчить неспокійна річка, яка утворює гучні сплески, натрапляючи на каміння. На її поверхні відблискує яскраве сонячне проміння, змушуючи раз по раз зиркати в бік водойми, аби насолодитися неперевершеною, мирною красою.

Після сніданку Жако наказав усім готуватися до чогось доволі особливого. Певно, він гадав, що подібною заявою зможе бодай когось серед нас заінтригувати. Звиклих до виснажливих тренувань та покарань Велеса навряд чи можливо чимось взагалі здивувати. Хоча, ймовірно, я була надто занурена у власні хвилювання, аби розділити з нашим командиром те захоплення, з яким він пропалював усіх дещо химерним поглядом під час їжі.

Весь ранок я не ладна ні на чому бути достатньо сконцентрованою. Від того й хмурю лоба через вирій непроханих думок, які кружляють в голові. Гвін стоїть в шерензі поряд, і в мене аж коліна підкошуються від одного спогаду про те, що сталося між нами вчора. Однак, на диво, він нагадує звичну брилу: беземоційну, незворушну і настільки холодну, що аж мороз біжить по шкірі! Як і обіцяла Лілея, за ніч йому стало набагато легше. Лихоманка пройшла. І, здається, він геть нічого не пам’ятає, адже навіть не дивиться в мій бік відтоді, як спустився на перший поверх та спокійно сів їсти кашу в іншій частині столу.

Невже я настільки розбещена його увагою? Мені ніяк не вдається пояснити собі цю незрозумілу мовчазність та байдужість Гвіна. Хіба він насправді звинувачує себе в чомусь? Чи, можливо, мене? Я настільки заплуталася, що не стримую себе від голосного ахання, яке непрохано виривається зсередини. І на превеликий жаль, воно не залишається непоміченим.

— Новий день — нове щастя, чи не так, Ханно? — глузливо промовляє наш командир, розпливаючись у єхидній посмішці, — що знову з твоїм обличчям? Ти маєш бути вдячнішою, адже я дозволив тобі добре виспатися та не став будити на вечірнє тренування!

Виспатися? Як взагалі можливо виспатися, коли через набридливі думки я сама не своя? Мені не під силу здихатися їх, й тому залишається лише втуплювати погляд у безкрайнє небо та зітхати через безпорадність. Ще й по інший бік від мене стоїть Акей, котрий ображено ігнорує мою присутність ще зі вчорашнього дня. Однак на відміну від Гвіна, цей жартівник не зміг стриматися від декількох глумливих жартів під час сніданку, а ще він постійно надокучливо зиркає на мене, неначе очікує клятих вибачень! Прямо зараз йолоп Акі пропалює в мені дірки, висловлюючи образу самим лише поглядом. Та хай йде до бісової матері!

Перш ніж зазирнути в очі пихатому чваньку, який через звання вважає себе кращим за решту, я переводжу дихання та подумки рахую до трьох, аби тільки витримати чергове глузування.

— Що не так з моїм обличчям? — я намагаюся бути стриманою, втім у моєму голосі відчувається помітне обурення.

— Твоїм незадоволеним писком хоч пацюків бий! — сміється Жако, змушуючи мене скривитися ще дужче.

Від жарту про пацюків та моє обличчя, Акі заходиться дратівливим сміхом, чим ледь не доводить мене до сказу. Мені коштує неабияких зусиль, аби стримати шквал люті, адже я вмить закипаю до такої міри, що ледь не прискаю слиною, нагадуючи нашого розгніваного здорованя Велеса під час тренувань у фортеці.

Відчуваючи іскри пекельного полум’я, що займається всередині мене, Гвін вперше за цей ранок заглядає мені прямісінько в очі. Йому вистачає одного погляду, аби вмить перетворити руйнівний вогонь на кригу. Моє серце боляче ойкає від доволі виразної байдужості хлопця, який нещодавно поліз до мене з клятим поцілунком! Скривлюючи свій писок, я пирхаю та відводжу погляд від Гвіна. Нехай і цей йолоп йде слідом за Брейвхардом!

Коли до нас приєднується Ганц, який встає перед шеренгою поряд з командиром, останній припиняє вишкірятися, роблячи погляд доволі серйозним.

— Сьогодні, як я вже й казав раніше, — урочисто починає говорити Жако, приковуючи до себе всю увагу, — ми підготували для вас дещо насправді особливе. Але хочу почати з доволі цікавого питання. — Його очі аж блищать від запалу та інтриги, яку він намагається розтягнути, роблячи тривалу паузу, перш ніж продовжити: — Що здатно перемогти страх?

Ганц просто заклякає на місці, схрещуючи руки на грудях. Складається враження, немов він геть перестає дихати, вслуховуючись чи то в промову командира, чи то в шелест листя, з яким грає легенький, грайливий вітерець. Я вже почала звикати до його добродушного, завжди радісного вигляду, проте, наразі він здається мені геть незнайомою, суворою та вкрай зосередженою людиною. Чарівна Лілея стоїть на початку нашої шеренги, поряд з Катериною. Коли Жако спантеличує нас своїм питанням, я помічаю наскільки сумнішає її проникливий погляд.

— Віра? — невпевнено промовляє Пауль, зводячи брови через обтяжливі роздуми.

— Це надія! — випалює Катерина з неабиякою самовпевненістю, наче прагне виправити хлопця.

Втім командир лише важко зітхає та хитає головою, висловлюючи невдоволення почутим.

— Хто з вас відчував віру, чи надію, зустрівшись зі своїм страхом віч-на-віч у вашому виході за завісу? — в голосі Жако лунає незвична для хлопця серйозність, але він помітно розчаровується відповідями підопічних. — Добре поміркуйте. Згадайте те самобутнє відчуття! Чи ви просто дозволили страху підкорити себе? Невже вам лише неабияк поталанило вижити?

Командир пильно проходиться поглядом по нашій шерензі, на мить зупиняючись на кожному збентеженому обличчі. Катерина хмикає. Ангус помітно напружується, адже рудий завжди прагне дібрати найвлучнішу відповідь, але на цей раз бідолашний аж тремтить від розгубленості. Еффі ніяковіє та шаріє, опускаючи збентежений погляд. Пауль розгублено усміхається, знизуючи плечима. А Кріста взагалі зберігає мовчання, помітно не бажаючи обтяжувати себе марними спробами.