Розділ 19. П'янке марення

Сирість пробирає до кісток. Вона настирливо заповзає під одяг, змушує тіло здригнутися. Сироти. Я відчуваю, як вони виступають на шкірі від холоду. В ніс вдаряється до нудоти бридкий, але такий прикро знайомий запах плісняви.

Встаючи з розкиданого по підлозі старого, заяложеного сіна, я чую брязкіт кайданів, в які закуті мої ноги, та вмить заклякаю від страху. Моє серце стискається. Ця окутана темрявою кімната здається мені настільки великою та моторошною, що я починаю невгамовно дрижати.

Двері. Великі, вкриті іржею, залізні двері — єдине, що освітлюється в цій затхлій, сирій в’язниці крізь неймовірно маленьке віконце, розташоване десь високо вгорі. Я бачила їх сотні, тисячі разів у незлічених сновидіннях, після яких неодноразово прокидалася вкрита холодним потом. З роками вони стали з’являтися мені все рідше, доки їх остаточно не витіснили сни про чудовиськ, завісу та річки крові, які заполоняють вузенькі, напівзруйновані вулиці Дредмура.

Але як же давно… я не бачила цей кошмар.

— Не спиш? — раптово лунає дзвінкий хлоп’ячий голос, відбиваючись від стін пустої, сповненої мороком, камери, — тобі знову щось наснилося, Тринадцять?

Хто він? Я не можу розгледіти його обличчя через безпросвітну пітьму. Він робить крок мені назустріч й тьмяний промінець, який насилу пробирається в цей забутий Богами склеп, освітлює його невисоку постать з рівня підборіддя. В нього така худесенька шия. Гострі ключиці випирають з-під ганчірки, яка слугує хлопчаку за одежину. Шкіра. Вона вся в синцях та засохлому бруді. На цей раз мій кошмар геть відрізняється від попередніх. В них я ніколи не бачила цього загадкового хлопчика.

І чому він промовив якусь цифру, неначе заміняючи нею моє ім’я? Виникає настільки дивне відчуття, що аж мороз іде по шкірі. Невже навіть тут мені сняться кошмари? Цей хлопчик, немов копіює Акея, задаючи те ж саме питання, яке, здається, переслідує мене впродовж всього дитинства.

— Це місце… — розгублено промовляю я, але гучний, раптовий, моторошний свист не дозволяє домовити до кінця. Я щільно затискаю вуха руками. Мене кидає в дрож через бурхливий, первородний страх. — Ні! Ні! Ні! Тільки не знову!

Свисток. Хтось настільки захоплено свистить в нього, змушуючи все всередині стискатися, через що я не ладна стримувати себе від лементу. З моєї грудної клітини виривається збите, хрипле дихання. Вуха болять від того наскільки сильно я тисну на них долонями. Важкі кроки, що відбиваються луною в просторому приміщенні, повільно наближаються по той бік дверей. Все ближче. Важче. Страшніше. Свист стає вкрай нестерпним, він викликає несамовитий жах, адже той незнайомець впевнено прямує до цих клятих дверей. Чому в мене виникає відчуття, наче я чула все це безліч разів, тремтячи, ніби пійманий в клітку звір?

— Подивись на мене! — кричить той безликий хлопчик, хапаючи моє обличчя у свої крижані долоні. Я силкуюся роздивитися його, але морок надійно приховує від моїх очей риси його лиця. — Тобі треба заспокоїтися, чуєш?! Тримай це, Тринадцять! Поглянь! Лише поглянь… сюди. Пригадуєш, що це?

Він вкладає щось в мою долоню й підносить її на рівень очей. На ній лежить доволі громіздкий, таємничий перстень. Трясця, ця прикраса вочевидь завелика для моїх маленьких пальців. Чому в мене настільки крихітна рука? Вздовж персня вигравіювані досить дивні, незнайомі символи, котрі нагадують загадкові, дивакуваті літери. Я уважно розглядаю їх, а свист по той бік камери стає дедалі гучнішим.

Він вже десь зовсім поряд. Він не спішить, насолоджуючись кожною миттю, від якої в нас перехоплює дух. Він хижак, який сповіщає залякану здобич про своє наближення. Інтуїтивно я усвідомлюю, що той, хто майже дістався до наших іржавих, залізних дверей прагне зашкодити, зробити дуже… дуже боляче.

Мимоволі я зиркаю на двері, забуваючи про те, що мало б мене заспокоїти. Хлопчик наполегливо повторює своє незрозуміле питання, й знов звертається до мене, називаючи чудернацькою цифрою. Що саме я маю пригадати? Ялозячи пальцями по шкіряному шнурку, який проходить крізь перстень й слугує замість ланцюжка на шию, я стараюся якось заспокоїтися, переключаючи думки з лячного свисту на дивовижу, що мирно лежить в моїй тремтячій руці. Це якийсь незрозумілий амулет, чи магічний талісман? Ніколи не бачила нічого подібного, але в якусь мить слова самі по собі вириваються назовні:

— Це… — мій голос видає сильне тремтіння. В голові виникає думка, яку я негайно викрикую вголос: — це єдиний скарб!

Мій різкий зойк розрізає повітря, наче гостре лезо меча. Кроки по той бік камери зупиняються. Свист ущухає. Засув на дверях відчиняється, утворюючи гулкий, лячний гуркіт. Лунає скрип дверей, коли хлопчик рішуче одягає шнурок з перснем мені на шию, промовляючи:

— Доки він на тобі, вона оберігатиме тебе. — Його голос здається дуже нажаханим й водночас неймовірно хоробрим. — Не забудь про нашу мрію, Тринадцять! Якщо хтось з нас сьогодні помре, інший має здійснити її!

— Чотирнадцять, — жаский, низький бас стрясає повітря, змушуючи нас обох здригнутися від остраху, — на вихід!

— Пам’ятай, Тринадцять! — вищить хлопча, коли незнайомі, темні силуети хапають бідолашного за руки, звільняють ногу від кайданів та безжалісно витягають з кімнати. — Вони не можуть відібрати її в нас! В пекло їхніх Богів! В пекло їх усіх, Тринадцять! Пам’ятай!..

Залізні двері гримають з такою силою, що їхнє моторошне відлуння змушує мене підскочити на місці. Вереск хлопчика ще довго шириться коридором, поки остаточно не розчиняється у мертвій тиші. Я все ще дрижу, до болю стискаючи в руках той самий перстень, який врятував мене від страшної долі.

Що тут відбувається? В жодному з моїх численних кошмарів ці двері ніколи не були відчинені! Зі мною ніколи не було цього незнайомого, хороброго хлопчака, ім’ям якому слугує якась незрозуміла цифра. І цей скарб… єдиний скарб, який він віддав мені… чомусь здається таким болісно знайомим! Але я ніколи насправді не тримала його в руках! І ця химерна обіцянка…