Розділ 18. Затишшя перед бурею

— Ханно! — щодуху кричить дівчина, і її голос лунає подвір’ям, нагадуючи зворушливу, гулку мелодію, від якої щемить на душі.

Одна коротка мить й тендітна, голосно плачуща чародійка опиняється в моїх обіймах. Еффі здається мені дитиною, яка тулиться до матері, дозволяючи обіймати й притискати себе сильніше з кожним новим протяжним завиванням. Моє обличчя осяює втомлена, але дуже щира усмішка. Наша зустріч здавалася мені настільки ж далекою, як і те недосяжне сонце, що повільно займає своє місце на чистому, ранковому небі.

— Ти жива! — відчайдушно скиглить бідолашна мені в сорочку, й вже аж хрипить. — Воно просто схопило тебе та потягнуло до своєї пащі! А я… я нічого не зробила, аби врятувати тебе, Ханно!

— Ну-ну, Еффі, не плач, — я проводжу тремтячою рукою по її охайно заплетеній зачісці. Дві довгі коси починаються від рівня її скронь і тягнуться густими смужками вниз, сягаючи середини спини. — Мене так просто не вбити, ти ж знаєш?

Я відсторонюю зарюмсану дівчину, проводячи великими пальцями по щоках, аби витерти гірки слізки. Великі блакитні очі, в яких я бачу яскравий відблиск сонця, збентежено вивчають втомлений вираз мого обличчя й здаються мені дещо наляканими.

— Ханно! — не витримує Ангус, кидаючись до мене в обійми. І мені доводиться пригорнути до себе ще й Еффі, адже вона знов заходиться занадто жалісними хлипами. Вони нагадують мені дітлахів, котрі вимагають материнської втіхи. — Як я рад, що з тобою все гаразд!

Гаразд? Він промовив слово, яке здається мені химерним та дещо незрозумілим. Або я надто знесилена, аби усвідомити його повною мірою? Гаразд…

Здається, ці двоє намагаються перекричати одне одного, завиваючи мені на вуха так, що вже голова йде обертом. Втім замість обурення з мене виривається радісний сміх, адже я й мріяти не могла, що замість обіймів смерті, я отримаю тепло сердець найдорожчих людей. Їхнє лунке виття просто не дозволяє мені засумніватися в тому, що це може виявитися черговим жорстоким маренням. Нарешті цей нескінченний кошмар скінчився!

— Тебе… — крізь сльози промовляє Катерина, яка з якоїсь причини все ще не наважується приєднатися до дружніх обіймів, — … навіть чудовисько не ладно переварити! Але… я рада, що ти не прийшлася до смаку тій тварюці!

Наступної миті вона кидається до мене, витісняючи собою Ангуса та Еффі, за що я їй дещо вдячна. Попри мою любов до цих двох чуттєвих квіточок, вони ледь не змусили мене знепритомніти через гучність своєї щирої любові, якою мимоволі оглушили мене! Катерина намагається стримувати схлипи, але декілька разів все-таки дозволяє їм вирватися назовні та виказати, що вона відчуває насправді. Приховуючи справжні почуття за їдкими словами, Штольц помітно тремтить в моїх обіймах, стискаючи в долонях мою сорочку.

— Усе гаразд, — доволі заспокійливо лунає мій голос, попри слово, яке дається мені з помітною важкістю, — я мало кому до смаку приходжуся.

Катерина мовчить й тільки сильніше стискає тканину моєї одежини пальцями, а моє серце клекоче від зворушення. Їхні сльози, їхній дотик та щира любов, яку вони виявляють навіть у мовчанні. Це те, заради чого я тримаюся на ногах, заради чого наповнюю легені прохолодним, сповненим свіжості та ароматом зелені, повітрям. Це те, заради чого досі б’ється моє зранене серце.

Що за чортівня?!

Акей та Гвін стоять на певній відстані від нас в незрозумілій, напруженій тиші, натягнуті, наче струни музичного інструменту, які ладні лопнути через необережний рух майстра. На обличчі Брейвхарда легко розпізнати невдоволення, адже він звично хмурить лоба й кривиться, зиркаючи в бік Хвана. Гвін нагадує одну з тих блідих скам’янілих статуй, які величаво стоять біля королівського палацу: жодних емоцій та реакції на зовнішні подразники. Втім це аж ніяк не показник байдужості. Навпаки. Хлопець придушує в собі будь-які натяки на прояв якихось почуттів.

— Що сталося? — тихо запитую я в Катерини, яка врешті відсторонюється від мене, — що за дивна атмосфера між ними?

— Вони посварилися, — байдуже кидає мені Штольц, після чого з її грудей виривається доволі глузливий смішок. В очах Катерини загоряється грайливий вогник, перш ніж вона додає: — через тебе.

Отже, Акей зірвав усіх собак на Гвіні? Доволі передбачувано для Брейвхарда, адже він завжди досить палко ставиться до будь-якого прояву зради. Колись ми з ним добряче побилися, а потім ще й не розмовляли декілька днів лише через те, що у сварці між ним та Ебігейл я не захотіла стати на його захист. Для Акея завжди було вкрай принциповим, аби інші дотримувалися трьох негласних правил: за будь-яких обставин бути на його боці; не розповідати нікому те, що має залишитися в секреті; не чіпати найдорожчих для нього людей. Відверто кажучи, цей принда неодноразово порушував власні принци відносно мене. Інколи складається враження, що ці непохитні правила стосуються винятково оточення, але аж ніяк Його Величності Пихатого Чванька!

— Акею! — доволі гнівно викрикую я, тієї ж миті рушаючи до хлопця.

Він ловить мій погляд, насторожливо й дещо ніяково спостерігаючи, як я впевнено скорочую між нами відстань. Мені кортить насварити його, докорити за безглузду сварку з Гвіном, але в якусь мить я просто піддаюся бурхливій хвилі, яка накриває мене з головою. І ця хвиля — Акей Брейвхард. Хлопець цупко охоплює мене у свої міцні, але водночас й лагідні обійми, змушуючи забути про решту світу, який, здається, йде обертом.

Вперше за весь цей час мені кортить піддатися почуттям і бути звичайною дівчиною, яку гірко покарало життя. Тому я звільняю себе від лещат, в яких звикла себе тримати, не відчуваючи за це сорому, лише задоволення й жадане полегшення. Акі дозволяє проявити слабкість, замість слів втіхи, які я навіть не до кінця усвідомлюю. Гаразд? Як це, коли з тобою все гаразд? Все всередині мене розривається на шматки й щемить так сильно, що стає важко дихати. Тіло, яке страждала стільки днів в тому забутому Богами місці… воно тремтить, відчуваючи омріяну безпеку. Нарешті мене пригортає справжній Акей. Не примара, не сновидіння. Тепло його обіймів тримає мене назовні, не дозволяючи розчинитися в безнадії. Я чіпляюся пальцями в його одежину й так само стискаю її, як щойно робила це Катерина. І тільки тепер я розумію навіщо їй було це потрібно. Таке враження, наче весь світ палає в пеклі, і лише Акі — той, хто досі не дозволяє згоріти вщент.