Розділ 17. Хвала клятим Богам

З останніх сил я намагаюся тримати очі відкритими, доки старенький віз колихає мене зі сторони в сторону, монотонно скриплячи колесами. Чим далі ми віддаляємося від фортеці, тим важчими стають мої повіки. Скільки вже часу я не спала до пуття, марячи та втрачаючи свідомість через знесилення та голод в тому смердючому карцері? Втім мені безглуздо кортить запам’ятати останні години свого життя, від того я щосили борюся з дрімотою. Невже дихаючи в обличчя смерті, людина починає вірити в щось настільки безглузде? Якщо Боги й справді існують, чи дарують вони вічне життя душі, яка все своє існування не вірила та цуралася їх? Тоді навіщо силкуватися вкарбувати в пам’ять це зоряне нічне небо й велетенський місяць, що освітлюють наш довгий шлях? Навіщо вдивлятися у темряву, домальовуючи в уяві просторі краєвиди, які ховаються в її цупких обіймах? Якщо не існує нічого після смерті, потрібно було краще цінувати життя та насолоджуватися його кожною миттю.

Стараючись відігнати сон, я роздивляюся Легіонерів в темних плащах з капюшонами, які покірно глядять вперед себе на дорогу, та, на жаль, мені не роздивитися навіть частки їхнього обличчя через нічну темінь. Певно, вони візьмуть на себе роль катів, аби моя страта не мала нічого особистого зі звичайними, вимушеними виконавцями. Вірять, що моя душа повернеться, аби помститися, якщо я запам’ятаю їхні лиця? Яка несусвітня маячня.

Головнокомандувач їде спереду, тягнучи своїм конем цей триклятий віз, у гнітючій тиші. Мені більше не страшно помирати, адже самотньо серед мертвих вже точно не буде. Я зможу подякувати своєму старенькому й випити з Велесом, який дзвінко реготатиме через занадто швидку зустріч. Б’юся об заклад, він й засумувати як слід не встигне. Перед очима проносяться спогади, в яких здоровань заохочував нашу групу до тренувань, заливаючись веселим сміхом; як він пив сидр прямісінько з величезної діжки, проливаючи на себе чимало смаковитого напою. Тепер яблучний присмак та запашний аромат асоціюються виключно з його теплою усмішкою, завзятим характером та люблячим поглядом, яким він зігрівав наші зранені серця. За ці короткі місяці Велес став нам усім рідним батьком: дбайливим, уважним, інколи суворим, однак, повсякчас справедливим. І він віддав своє життя через мою кляту необачність!

Коли віз різко зупиняється, я здригаюся та широко розплющую очі, усвідомлюючи, що все-таки скорилася сну. Пан Рейган зістрибує з коня, віддаючи наказ легіонерам негайно шикуватися в ряд. А мені лишається втуплювати погляд у горизонт, звідки ліниво й неквапливо виповзає ранкове сонце. Небо, немов у вогні, палає світанком й згорає від нетерпіння скоріш забрати мене до себе. Яке воно прекрасне. Якщо це буде останнє, що я побачу, то й байдуже на смерть.

— Пане Рейган! — волає якась незнайома дівчина, привертаючи мою увагу гучним й доволі радісним криком. Вона вибігає нам назустріч з двоповерхового кам’яного будинку, біля якого ми саме й зупинилися. Її довге, хвилясте русяве волосся набуває рудих відтінків через занадто теплий схід сонця, а болотяно-мутні зелені очі стають доволі виразними у такому м’якому, яскравому світлі. — Ви вже приїхали! Я збудила хлопців, тож вони скоро приєднаються до нас. Ми чекали на ваш приїзд не раніше обіду, добре, що мені не спалося сьогодні вночі!

Оглядаючи місцину, я припускаюся думки, що ми знаходимося досить близько до кордону завіси. Такий самий густий ліс з незвичайними, високими деревами величаво постає перед моїми очима в декількох ярдах від будиночка. Невже мене викинуть за межі, аби зі мною розібралися інші почвари? Навряд чи вони стратять мене в такому спокійному, мальовничому місці, присапавши землею десь в глибині лісу. У спокою. Це буде занадто люб’язно з їхнього боку.

Вітер доносить до нас журчання річки й шелестіння мовчазних дерев. Будинок з першого погляду здається доволі затишним. Оплетений густим плющем, він нагадує тиху, теплу хатинку, про яку я мріяла в дитинстві, слухаючи казки від Ебігейл про світ без чудовиськ та зневаги до чарнів. Звісно ж, вона вигадувала ті історії, аби хоч трохи звеселити нас. Але невже тільки в казках люди можуть безтурботно жити в схожих домах, не боячись бути роздертими на шматки почварами? Хіба неможливо, щоб усі люди були ситими та радісними? Інколи казки Ебігейл вселяли в мене надію про щось безжурне та веселе, а інколи лякали безнадійністю мого існування. Мрія… здається, я врешті вигадала собі ту саму нездійсненну мрію, яку заберу з собою до сирої могили. Я хочу просто бути щасливою.

З димоходу будинку тягнеться густий білий дим, здається, намагаючись досягнути до самого неба, а я уважно слідкую за ним втомленими очима, втуплюючи погляд.

— Лілі, — привітно усміхається головнокомандувач, — плани дещо змінилися, тому ми вимушені були від'їжджати серед ночі. Вірджинія ледве не вчинила самосуд, підбивши декількох своїх друзів на бунт. Після останнього виходу за межі завіси атмосфера в Легіоні доволі напружена.

Пан Рейган кидає погляд на мовчазних легіонерів у плащах й підтискає губи, висловлюючи жаль у погляді змучених карих очей. Полеглих у бою воїнів спалюють на ритуальних вогнищах, співаючи пісні та молять Богів прийняти їхні змучені душі. Таку, як я, навряд чи шануватимуть після смерті, однак, вони привезли мене в це неймовірно чудове місце. Принаймні моя смерть буде милосердною, а в Богів я не вірю, тому все інше й зайве.

— Трясця її потворній мамці! — незвично емоційно викрикує легіонерка, змушуючи мене здригнутися від несподіванки, після чого з тривогою лупає на мене очима. — З нею все гаразд?

Я з подивом зазираю в її лагідно-зелені, неначе опромінена сонцем весняна галявина, очі. Їхній колір відрізняється ніжністю. Коли Лілі ось так просто дивиться на мене, в середині розливається приємне тепло, ніби можливо зігріти одним лише поглядом. Складається враження, що вона дійсно непокоїться за мій стан. Ця дівчина занадто турботливо ставиться до тієї, яка невдовзі має загинути. Однак я лише зберігаю мовчання та зіщулююся, нагадуючи пораненого, наляканого звіра в мисливській пастці.