Розділ 16. Нескінченне марення

Повільно розплющуючи очі, я мружуся від яскравого сонячного світла та мимоволі затуляю вередливі промінці долонею. Але вже за мить з мене виривається пронизливий зойк, адже я не бачу жахливих, вкритих іржею кайданів на своїх зап’ястях. Не вірячи власним очам, я підскакую й ошелешено оглядаюся довкола. Невже це той занедбаний ставок на околицях забороненого лісу, куди ми з Акеєм не раз тікали в дитинстві? Серед густих чагарників ми частенько ховалися від магічного Ока та чародіїв-охоронців, які рідко навідувалися в настільки далекі, заборонені частини Дредмура: лише з вкрай виняткової нагоди.

Мені мариться, що я стою в тіні великого дуба, який нам здавався на той час величезною фортецею. Я й зараз відчуваю себе доволі крихітною в порівняні з цим гігантським деревом, яке сягає кроною аж до самих хмар! Ми полюбляли залазити на його великі гілки й фантазувати про дивовижні пригоди, розглядаючи густе листя, крізь яке просочувалося тепле сонячне проміння.

— Що з тобою, Ханно?! — перелякано кричить Акей, округлюючи свої великі зелені очі. — Якого біса ти волаєш?

Що відбувається? Мені несила відвести очі з Акі, адже замість рослого, статного хлопця з широкими плечима та хитрою пикою, я бачу миловидного хлопчака років тринадцяти, не більше. На моєму обличчі одразу ж з’являється радісна усмішка: маленький Акі здається мені таким безвинним та щирим, що на серці одразу теплішає.

— Це неймовірний сон! — усміхаюся я, роблячи декілька кроків назустріч другові. — Ти такий гарненький, коли сердишся! Я навіть не помічала цього в дитинстві!

Брейвхард ошелешено ціпеніє й зачудовується, коли я жартівливо щипаю його за щоку та сміюся з розгубленого виразу дитячого личка. Великі зелені очі якусь мить уважно вивчають мене пронизливим поглядом, перш ніж повернути собі звичний гнівний блиск.

— Ти геть сказилася? — гарчить Акі, нарешті приходячи до тями. — Забери від мене руки! Що ти взагалі верзеш, дурепа?

Він з силою б’є мене по руці, наче змахує огидну, набридливу комаху. Такий насуплений та незадоволений, яким я його й пам’ятаю! Дивовижно реалістичний сон! Шкіра біля зап’ястя червоніє в тому місці, куди припав його удар. Навіть біль пульсує в руці, наче все відбувається насправді!

Невже я помираю в тому клятому карцері, через що всі відчуття й здаються такими справжніми? Мої спогади повертають мене в один з тих теплих, сповнених безтурботності та дитячої радості літніх днів, коли ми з Акі відверто байдикували та билися одне з одним через нудьгу. Певно, це і є найщасливіший момент мого життя? Втім… щось на те не дуже схоже.

Через те, що я не звертаю увагу на численні обуренні питання, Акі хапає мене за вицвілу сорочку, й притягує до свого обличчя, втуплюючися сердитим поглядом в мої очі. Але раптово його хватка помітно послаблюється, адже він помічає дещо доволі дивне та незвичне: блискіт сліз, які зрадницьки починають литися по щоках. Все здається мені настільки справжнім: сила з якою тримають мене його руки; аромат квітів та зелені, що приємно лоскоче в носі; тепле дихання Акея, яке лагідно ковзає по шкірі.

— Якого біса ти рюмсаєш?! — кричить він мені в обличчя, вочевидь ще більше розгублюючись через мою дивну поведінку. — Ти маєш вдарити мене, а я тебе у відповідь! Між нами все так і працює! Чому поводишся, наче якесь кволе дівчисько?! Ханно?! Припини ридати, чуєш!

Що це був за день? Я намагаюся пригадати, чому в останні хвилини свого життя я пригадую саме цей момент, але не можу згадати геть нічого! Я ладна лише плакати, дратуючи Акея гучним, протяжним стогоном. Померти потворним чудовиськом — найжалюгідніша смерть! Проте мене неабияк заспокоює монотонне дзюрчання бурхливої річки, біля якої ми зазвичай проводили довгі літні дні; тінь великого дуба, що приховує нас з Акі від нестерпної спеки; спів птахів, які ховаються поміж дерев; лагідний, прохолодний вітерець, який безтурботно грається з моїми нерозчесаними патлами.

Не маючи змогу вимовити й слова, я заходжуся істеричними схлипами. Відчуваючи себе у безпеці, я даю волю почуттям та кричу щодуху, дозволяючи сльозам змити весь цей біль та скорботу, які роздирають мене зсередини. Хлопчик насуплює ніс, зосереджено вивчаючи моє зарюмсане обличчя. Вочевидь пересилюючи щось всередині себе, він різко скорочує між нами відстань та загортає мене у свої теплі обійми. Ми ховаємося від усього світу під захистом нашого старого дуба, обіймаючи одне одного, наче рідні брат та сестра. На жаль, я не пам’ятаю настільки теплих обіймів справжнього Акі. Він ніколи не заспокоював мене лагідними словами, не проводив рукою по волоссю, аби я відчула себе захищеною. Це все дійсно лише солодке мариво, яке невблаганно затягує мене в забуття!

— Тобі знову наснився один з кошмарів про завісу, Ханно? Ну-бо, не плач! — Акей сильніше притулює мене до себе, вкотре проводячи рукою по неслухняному, скуйовдженому волоссю. — Все мине! Ніхто з тих чудовиськ не перетне меж завіси, чуєш? Ніколи не перетне! Король не допустить цього, Ханно!

Маленький, наївний хлопчик навіть не здогадується, що зробить Король, в якого той так безумовно вірить! Якби я тільки могла змінити щось… застерегти Акея та решту! Мені кортить розповісти йому геть усе, хоч він вочевидь не зрозуміє жодного слова:

— Король відправить нас до Легіону смертників, Акі, — скиглю я, витираючи сльози та соплі рукавом вилинялої сорочки. — Він відправить нас за межі завіси і я перетворюся на одну з тих клятих почвар!

Хлопчик ошелешено заглядає в мої очі та, безсумнівно, не вірить моїм палким словам. Скільки разів я бачила кошмари? Напевно, він гадає, що це лише один з них.

— Тоді я стану Королем Дредмуру! — суворо промовляє Акі з такою впевненістю, що в мене завмирає серце. Він лагідно торкається моїх щік, витираючи гіркі сльози великими пальцями, та міцно тримає мене, аби я дивилася лише в його рішучі зелені очі. — Обіцяю тобі, я захищу тебе, чого б мені це не коштувало! Присягаюся… я не дозволю твоїм кошмарам збутися!