Розділ 15. Гірше за смерть

На якусь мить я розплющую очі та жахаюся, відчуваючи як все довкола шалено трясеться. Цей несамовитий, первісний страх змушує моє тіло здригнутися; серце колотиться з такою силою, що здається, воно ось-ось вистрибне з моїх грудей.

В мене перехоплює дихання, і тому я починаю захлинатися від хрипу, адже мені ніяк не вдається продихнути. Я намагаюся піднятися, проте, всі ті марні потуги роблять з мене безпомічну рибу, яку силком витягнули з води, і вона незабаром безпорадно помре. Не через нестачу кисню, а від скаженого переляку, що розірве її бідолашне серце. Перед очима все розпливається й у голові паморочиться настільки сильно, що мені важко зосередитися та зрозуміти, що взагалі відбувається зі мною. Де я?

Важко дихаючи, я усвідомлюю, що мої руки вочевидь зав’язані мотузкою за спиною, адже мені не вдається ані розвести їх в сторони, ані поворушити ними. Моє тіло перекинуте через коня, тупіт якого відбивається у моїй свідомості відлунням.

— Заспокойся, — наказує мені суворий голос Грони.

Врешті-решт в мене не залишається сил пручатися, адже через нескінченну втому повіки стають нестерпно важкими, і я знову провалююся в безпам’ятство, чуючи наостанок лише гучне іржання коня, яке поступово зачухає, розчиняючись у нескінченному мороку.

Прокидаюся я в темному, наповненому сирістю місці, не стримуючи пронизливий крик. Страх миттєво сковує мою грудну клітину, змушуючи жадібно ковтати вогке повітря через рот. Холод ковзає по моїй шкірі, викликаючи неприємне відчуття мерзлякуватості. Коли я здригаюся, до мене долинає брязкіт заліза, що шириться пустим приміщенням, через мої різкі рухи. До мене нарешті доходить розуміння, що мої розведені в сторони руки, прикуті кайданами до стін. Напружуючи м’язи, я одразу ж намагаюся вирватися, втім усі ці кволі потуги виявляються марними. Повертаючи голову вбік, аби спробувати роздивитися місце кріплення тих клятих пут, я відчуваю як щось на шиї заважає мені зробити це. Широкий залізний ланцюг, який простягається від кайданів, сковує мене, наче дикого звіра. Все ж таки мені не наснилося! Вони забрали мене з собою до фортеці? Що це за місце?!

«З поверненням до завіси, Ханно», — з іронією лунає в моїх думках.

Вже не дихання, а якесь хрипіння виривається з моїх грудей. Я відчуваю як у роті все пересохло від невгамовної спраги. Скільки часу мене тримають в цьому місці? Вони ж стратять мене, чи не так?

— Води, — тягну я, ледве рухаючи потрісканими губами, — благаю… хто-небудь…

Однак ніхто не з’являється на мій жалісний стогін. З невеличкого віконечка, розташованого десь високо на стіні, я бачу сіре, похмуре небо. Прислухаючись до тиші, я не чую геть нічого, крім свого важкого, збитого дихання. Легкий запах дощу прослизає до мене, і я жадібно вдихаю цей свіжий, бадьорий аромат, уявляючи прохолодні краплі, які приємно торкаються шкіри. Я відкриваю рот, продовжуючи фантазувати, як дощова вода потрапляє на мій пересохлий язик, проте, невдовзі я починаю кривитися від прикрої реальності. Я навіть плачу без сліз, відчуваючи неприємний спазм у горлі, яке й без того стягує бридкий шмат заліза.

Здається минає ціла вічність, коли нарешті я чую відлуння чиїхсь важких кроків по той бік мого заточення. Я майже нічого не бачу через брак світла, тому залишається лише тамувати подих перед зустріччю з тим, хто вже підійшов доволі близько. За мить мене осяює тьмяним світлом смолоскипів, яке стрімко зникає, коли двері знову зачиняються. Переді мною постає силует жінки, яка тримає в руках ліхтар, освітлюючи брудні кам’яні стіни, земляну підлогу, з якої через кроки незнайомки здіймаються хмаринки пилу, та важкі залізні двері, що ховаються за її спиною.

— Кляте чудовисько! — гарчить вона на мене, простягаючи тарілку з їжею, аромат якої відразу вдаряється мені в носа. — Хочеш їсти, бридка ти мерзото?

Вона кривиться з такою щирою відразою, що й гадати не треба — вона скоріш начепить цю тарілку мені на голову, ніж проявить милосердя. Я вдивляюся в її обличчя, нарешті пригадуючи, що вже бачила її раніше поряд з Велесом. Вони завжди сиділи за одним столом, весело регочучи та п’ючи сидр. Напевно, вона вже чула про його загибель.

— Де я? — кволо тягну я.

Та ця жінка лише кривиться, з неабиякою огидою роздивляючись моє виснажене обличчя. Вона перехиляє тарілку, виливаючи їжу прямісінько на підлогу, а потім з силою жбурляє дерев’яний посуд в мене. На щастя, вона промахується, й тарілка вдаряється у стіну та падає поряд з моїми ногами.

— Ти заслуговуєш лише на одне, — несамовито репетує вона, з шаленим поглядом очей, наповнених кричущою ненавистю, — померти від голоду, почваро! Нащо тільки вони притягли тебе? Була б моя воля, я б встромила свого меча у твоє гниле серце! Але Рейган заборонив чіпати тебе! Якого біса він взагалі вирішує подібне?! Він вкотре наражає всіх нас на небезпеку! Затягти чудисько до фортеці! Яка зневага до полеглих та сором для живих!

Вона плює в мій бік, проте, обачливо тримає між нами відстань. Попри настільки гнівні та сповнені відразою слова, вона не наважується наблизитися. Отже, дійсно чула про те, що сталося. Невже не довіряє кайданам, які міцно сковують моє знесилене тіло? Але я можу зрозуміти її праведний гнів, тому що й сама не можу пробачити собі смерть здорованя. На її місці, я б відчувала таку ж палку ненависть до вбивці добряка Велеса!

— Тоді… — кажу я, вдивляючись в її скривлене від люті обличчя, — … чому б тобі не ослухатися наказу? Покінчи зі мною… вони не покарають легіонерку за вбивство чудовиська!

У мене ледве вистачає сили, аби просто говорити з нею. Намагаючись грати роль тієї злодійки, за яку вона мене сприймає, я несподівано втрачаю рівновагу. Мої ноги просто підкошуються, і я висну на ланцюгах, не маючи наснаги знову підвестися. Руки дуже сильно затекли, й біль нестерпно викручує м’язи. Дідько… я настільки квола, що не можу встати рівно. Ноги відмовляються тримати вагу власного тіла!

— Прагнеш скінчити все настільки швидко? — сміється легіонерка. — Яка хитра в тебе срака! Моя варта триватиме ще три дні. Перевіримо, скільки чудисько може протриматися без води та їжі? Ти помиратимеш повільно, проклинаючи те, на що перетворилася! Він вирив в тебе, тварюко! А ти… ти вбила Велеса!