Розділ 14. Жага до життя

Ні! Я не можу загинути ось так!

В мені скіпає кров, й серце шалено тарабанить у грудях, розганяючи її по тілу. Пекло! Я зовсім не відчуваю своїх ніг! Ця наволоч розчавила мої ноги! Очі геть сліпі через брак світла, але я все ще продовжую боротися за життя, чіпляючись тим, що лишилося від нігтів в оболонку стравоходу. Однак мені ніяк не вдається добре зачепитися та припинити зісковзувати вниз. В жодному разі не можна потрапити в шлунок! Мене там просто роз’їсть шлунковим соком! Втім я лише продовжую сковзати все нижче й нижче, шаленіючи через безпорадність. Звідусіль мене огортає бридкий слиз, потрапляючи в очі, ніс та рот, адже я ніяк не можу змусити себе схаменутися й перестати скиглити.

Трясця! Кинджал! Я хутко згинаюся, намагаючись намацати халяву чобота наосліп. Й на диво пальці відразу знаходять дарунок Велеса, який я вмить дістаю з піхв та щосили встромляю в стравохід. Нарешті мені вдається зупинити падіння! А далі я продовжую роздирати дірку від кинджала, аби міцно закріпитися на місці.

Чорт забирай! Але що тепер мені робити?! Я відчуваю бридкий, залізний запах з рани, від якого мене нудить сильніше, ніж від огидного слизу. Вочевидь, я пустила кров тій тварюці. Втім мої справи все ще досить кепські, довго мені не протриматися! Руки ледве тримають вагу власного тіла, і я відчуваю, як смерть дихає мені в потилицю.

Через мене загинув здоровань, віддавши своє життя за таке безнадійне одоробло! Мені до снаги бути хороброю та відчайдушною лише на словах, але на ділі я залишаюсь полохливим, жалюгідним дівча, яке ладне тільки рюмсати й тремтіти від жаху!

Еффі… Акею… Катерино… Ангусе… Гвіне… Пробачте мені! Я не можу дотриматися своєї обіцянки! Не можу здійснити наші останні бажання! Щоб мене вразило, я навіть не вигадала, що сама хочу здійснити перед смертю! Заплющуючи очі, я міцніше стискаю долонею дар Велеса. Ти помилився на мій рахунок, здорованю! Вибач мені! Я геть не розумію, про який вогонь ти завжди казав! Ця тварюка повбиває нас всіх!

Благаю, просто виконайте наказ Грони! Сховайтеся й тікайте!

Я хриплю, ревучи з останніх сил, які потроху починають покидати моє тіло. Намагаючись підтягнутися, я просовую вільну руку глибше в рану, відчуваючи як тепла кров почвари огортає моє тіло. Я ще раз встромляю кинджал в оболонку стравоходу. Сльози впереміш зі слизом та кров’ю чудиська застилають очі. В носі й горлі все пече, наче від вогню. Мені вже несила дихати. Я відчуваю нудотний, залізний присмак й ледве стримую нудоту. Невже це останні миті мого життя?

Врешті я просто ціпенію, заплющуючи пекучі очі, та пригадую обличчя друзів. Спогади спалахують в пам’яті яскравими картинками, нагадуючи час, коли я була по-справжньому щасливою. Першою з’являється Еффі. Вона прикрашає квітами моє волосся й дарує мені свою чарівну усмішку. За нею я пригадую Акея, який заскакує на охоронця-чародія, аби той звільнив мого сіромашного дідуся. Наступним мені пригадується збентежений погляд Гвіна. Хлопець тримає долонею мою потилицю, впавши разом зі мною на тренувальному полі. Сміх Ангуса, який із задоволенням ласує великий шматок ягня, а поряд з ним Бера підморгує легіонеру, ставлячи сидр на наш стіл. Я бачу Велеса. Здоровань регоче в оточені друзів та жадібно ковтає черговий кухоль запашного сидру. Й, звісно, Катерина, яка плаче в мій шкіряний жилет та дозволяє втішити себе обіймами. І нарешті з’являється дідусь. Старенький лагідно проводить по моїй щоці, говорячи, що я його найдорогоцінніший скарб.

Невже, все має закінчитись ось так?! Невже, це все на що я спроможна? Назовні всі вважають мене померлою, але моє серце все ще шалено б’ється в грудях! Я досі жива! Вогонь… Велес та Грона казали не про справжній вогонь! А про полум’я, яке палає в кожному з нас! Доки я жива, все ще залишається надія! То може мені просто пошматувати цю наволоч?! Розідрати прямісінько зсередини?! Його шкіру не бере навіть гостре лезо особливої сталі, але зсередини ця падлюка така м’якенька, наче шкіра немовляти! Дарунок Велеса — мій порятунок!

Тримаючись за дірку в стравоході, я починаю різати чудовисько кинджалом, і його кров тече все сильніше. Вона заливається в мій рот, не дозволяючи продихнути як слід. Її настільки багато, що доводиться просто ковтати! Втім з кожним ковтком мої сили починають відновлюватися. Я відчуваю неабияку завзятість та міць, відкушуючи плоть просто зубами, роздираючи її залишками нігтів, які здаються гострішими, ніж зазвичай. Минає ціла вічність, коли я нарешті дістаюся до першої кістки, яку з легкістю роздроблюю кинджалом. А далі йдуть вени та артерії. Я розриваю їх зубами, наче дикий звір. Ще трохи! Мені треба продовжувати рвати цю наволоч, доки одна з нас не помре!

Врешті центр тяжіння змінюється й мене добряче струшує, а отже, ця паскуда впала! Я продовжую шматувати її, продираючи собі шлях назовні. Мені нестерпно бракує кисню через кров, яка ллється, здається, звідусіль! Ще трохи і я просто захлинуся нею! Однак ще одна потуга і мені вдається розірвати товстий шар шкіри чудовиська зсередини.

Яскраве сонячне світло приємно засліплює мені очі. Просовуючи голову назовні, я жадібно хапаю свіже повітря ротом, й голосно, моторошно хриплю, нагадуючи одну з тих почвар. Ще декілька разів я ріжу чудисько кинджалом, аби звільнити собі прохід. Нарешті! Я видираюся на товсту, загрубілу чорну шкіру цієї клятої тварюки й важко дихаю, падаючи на її поверхню. Голова йде обертом, мені ледве вдається триматися в сидячому положені. Я харкаю кров’ю, адже проковтнула чималу кількість, доки продиралася на волю.

— Ханно?! — мою увагу привертає нажаханий голос Ангуса, який стоїть десь внизу. — Тобі вдалося його вбити?! Акею! Гвіне! Вона жива! Ханна жива!

Всі збігаються до мертвого чудиська, радісно гукаючи мене. Та ця потвора навіть лежачи заввишки з нашу фортецю! Перед очима все розпливається, я ледве усвідомлюю реальність, в якій мені вдалося вижити.

— Ти жива?! — радісно гукає мене Акей, — Ханно! З тобою все гаразд?!