Шлях до фортеці Легіону занадто мовчазний. Ця нестерпна, гнітюча тиша тисне з усіх боків, змушуючи підкорятися її суворому всевладдю. Навіть балакучий Акей не промовляє ані слова, роздивляючись, як перед нами мляво змінюється пейзаж. Старенький віз, в якому ми трясемося, час від часу натрапляє на каміння, струшуючи нас разом з маркітними думками, які непрохано затьмарюють розум. Втім таким чином нам до снаги пригадати, — ми все ще досі живі. Хоча я переконана, переважна більшість з нас вже вважає себе живими мерцями.
Головнокомандувач їде в іншому возі, а я пригнічено спостерігаю як він охоче спілкується з новобранцями, і ті залюбки підтримують вочевидь цікаву розмову. За нами трясуться ще два таких самих старезних вози, заповнених спустошеними випускниками академії, які дивляться на світ байдужим, скляним поглядом, наче більше не існує геть нічого, що може врятувати їхні нещасні душі.
А сонце вже повільно ховається за горизонт, прощаючись з нами останнім теплим промінням, яке лагідно торкається наших облич. Воно марно намагається стерти звідти гіркі сльози, та, на жаль, йому це не під силу. Чим швидше сходиться вечір, тим більше сліз з’являються в очах знедолених новобранців, які ще вранці передбачали зовсім інакше майбутнє. Лише Гвіну вдається зберегти серйозний та дещо байдужий до тужливих обставин вираз обличчя. Він нагадує свого стриманого батька: тримається непохитним навіть тоді, коли решта не може придушити те, що само по собі виривається назовні. Коли я мимоволі зустрічаюся з ним поглядом, хлопець навіть усміхається мені, змушуючи відчути дивне збентеження. Через це незрозуміле почуття я намагаюся взагалі не дивитися в його бік. Мені більш до снаги розглядати Акея, який, здається, геть втратив зв’язок із зовнішнім світом.
Ми під'їжджаємо до фортеці, коли на небі вже сяють яскраві зорі, котрі вітають нас у своєму темному, нічному царстві. Великий місяць з гордістю осяює наш майбутній дім тьмяним, але доволі вишуканим сяйвом. І я завмираю, тамуючи подих, аби роздивитися цю гігантську, непохитну кам’яну фортецю, наче переді мною казковий замок. Я відчуваю себе настільки маленькою в порівнянні з ним, що геть забуваю про страх, який весь цей час тримав моє тіло в напрузі. Я крокую за іншими новобранцями, прямуючи всередину величної споруди, де палають яскраві смолоскипи й лунають веселі пісні. Варто нам дістатися просторої зали, як все одразу ж стихає, занурюючись у гулку тишу. Серце колотиться в грудях так сильно, що здається, всі чують те ганебне, шалене серцебиття наляканого дівчати. Легіонери мовчки втуплюють у нас ошелешені погляди, заклякаючи на місці, наче вкопані.
Головнокомандувач неквапливо виходить на середину величезної зали, де розташовані безліч столів та лав, за якими сидять загартовані воїни, тримаючи якийсь напій у великих дерев’яних кухлях. Всі уважно розглядаючи кожного новобранця та переглядаються між собою, шепочучи щось геть нерозбірливе. Хтось важко зітхає, опускаючи очі, хтось здіймає брови, дивуючись купі дітлахів, які вже вранці триматимуть зброю у кволих руках, а хтось втупляє погляд й продовжує відчужено пити.
— Ти запевняв нас, що приїдуть новобранці! — невдоволено порушує тишу якась жінка, гримаючи своїм кухлем по столу, та підводиться, аби всі звернули на неї увагу.
— Наразі ти бачиш їх перед собою, Гроно, — із сумом відповідає головнокомандувач. — Цього разу надіслали двадцять три. Це безперечно більше, ніж наша когорта збирає за цілий рік!
— А щоб тебе качка копнула! Це ж дітлахи! — волає рудий здоровань, кривлячи суворе, червоне від обурення обличчя. Мені лячно навіть дивитися на нього: він виглядає, наче справжнісінький велетень. — Їх відіслали до нашої когорти? Ти знущаєшся, Рейгане?
— Я тут ні до чого, Велесе! Цього року Король зробив нововведення. Відтепер в день Розподілу вони відправлятимуть дітей з академії до Легіону. Щороку. Я й сам нічого про це не знав, доки Король та його Верхівка не зробили те кляте оголошення! Так, я сподівався, що новобранців буде більше, але… навіть гадки не мав, що вони відсилатимуть дітей! Коли мене викликали до міста, я усвідомлював, що заради трійко в’язнів вони не робитимуть таке безпрецедентне виключення! Що я мав заподіяти на вашу думку, га?
Всі починають голосно розмовляти, обурюючись рішенню Короля. В залі стає настільки гучно, що я мимоволі починаю дрижати від несподіваного переляку. Всі легіонери такі мужні та досвідчені, навіть жінки! Що я — боязка чарна можу зробити, аби захистити себе та друзів? В моїх руках немає сили аби втримати меча, в моєму серці немає й краплини хоробрості, аби кинути виклик самій смерті! На уроках бойового мистецтва я завжди посідала останні місця в тренувальних боях. Та все через те, що не вважала їх потрібними для майбутнього чарни, яка мусила б все життя провести в комірчині чоботаря! Можливо, в дитинстві мені й було до снаги битися з хлопцями та навіть перемогти в бійці, не без допомоги Акея, звісно. Втім всі ті сварки та чубанини не можна назвати чимось серйозним. До того ж легіонери борються зовсім не з людьми, а з клятими почварами по той бік завіси!
— Досить! — волає пан Рейган, з неабиякою силою вдаряючи рукою по столі так, що я аж підскакую на місці. — Подобається вам це, чи ні, але ці новобранці тепер частина Легіону! І якщо ви не бажаєте їм смерті на першому ж виходу за межі, ми мусимо навчити їх бути справжніми воїнами! Трясця! Подивіться на них! Вони й без вашого крику до смерті налякані! Усі в місті вважають Легіон за смертний вирок! Ви вже й забули, як потрапили сюди вперше? Від нас залежить їхнє майбутнє! Покажімо цим дітлахам, що Легіон — це місце, де людям відома справжня вартість життя! Що ми проживаємо кожну хвилину на повну, наче цей день стане для нас останнім! Вшануємо цьогорічних новобранців! Всім підвестися та привітати членів нашої великої родини, як ми це робимо тут в Легіоні! Покажімо майбутнім воїнам дух справжніх легіонерів та нашу жагу до життя! Віддати честь!