Розділ 4. Прощання

Я навіть уявити собі не могла, що існують речі гірші за принижену гідність. Мені здавалося, що День Розподілу – це черговий невдалий жарт долі, яка відвісить мені пекучого ляпаса по брудній щоці чарни. Обурюючись на весь клятий магічний світ, ненавидячи чародіїв та їхніх Богів, я лише жаліла саму себе й не звертала увагу на дійсно важливі речі. В мене насправді було все, про що інші чарни й мріяти не сміють: дім, їжа, друзі та дідусь. Сьогоднішній день й справді розподілив моє життя на «до» та «після»! 

Усі новобранці товпляться в королівській залі, яку раніше могли бачити лише в транслюванні магічних Дзеркал. Коли б ще ми потрапили до королівського палацу, як не в день, в який нас безжально відсилають на вірну смерть? Наразі всі чекають на свої сім’ї, аби попрощатися з ними назавжди. Той хто потрапляє в Легіон, залишається в ньому до кінця свого життя, і вороття до Дредмуру, як всім відомо, для легіонерів більше не існує. Верхівка прославляє Легіон за кожною зручною нагодою, втім тримає своїх захисників якомога далі від міста. Ось така гірка іронія!

Громіздкі двері зі скрипом відчиняються, й на нас прямує натовп плачущих з горя людей. Я намагаюся розгледіти серед них дідуся, але не бачу жодної постаті, що кульгає, спираючись на палицю. Деякі випускники рушають зі своїх місць та біжать в обійми батьків, безпорадно волаючи. Їхні крики зливаються в унісон, утворюючи несамовитий, відчайдушний галас, через який кортить скоріше затулити вуха.

Мати Еффі, стукаючи підборами по кам’яній кладці, швидко пригортає дівчину в обійми й протяжно виє, не в змозі дібрати слів. Батько Гвіна спокійно підходить до сина, вочевидь стримуючи почуття, але навіть йому несила приховати той смуток, від якого блищать очі цього суворого й стриманого чоловіка. Ангус Мюррей непогано тримається, навіть намагається підбадьорювати жартами батьків та сестер, які неспроможні вгамувати відчайдушне ридання. Єдиний хлопець в родині з шести дітей, й той мусить невдовзі назавжди покинути їх. Катерина ж дивує мене різкою зміною свого характеру. Здається, вона навіть рада, що залишає невтішну матір та сестер, адже поводиться доволі відчужено й навіть певною мірою зухвало. Дівчина зі зневагою дивиться на вітчима та зберігає горде мовчання, доки мати трусить її за плечі та раз по раз повторює одне єдине питання: «Навіщо?»

Нарешті до зали заходить все сімейство Брейвхардів, проте, мати Акея неочікувано прямує саме в мій бік. Ебігейл стрімко пригортає мене настільки міцно й дбайливо, наче я їй рідна донька. Це неабияк шокує, тому що я очікувала зовсім іншого. Мені здавалося, вона відлупцює мене з огидою та ненавистю, щойно переступить поріг зали. Через це я просто клякну від несподіваної уваги пригніченої, плачущої ридма жінки. Акей також помітно дивується рішенню матері прощатися в першу чергу з сусідською дівчинкою та ігнорувати власного сина. Він пильно спостерігає за нами, навіть коли батько чуйно обіймає його на прощання. Однак я помічаю як тато щось шепоче йому на вухо, й хлопець опускає очі, ціпеніючи від почутого. 

— Твій дідусь помер, Ханно, — каже мені нарешті на вухо Ебігейл крізь сльози, — його бідолашне серце не витримало! Пробач, ми нічим не змогли зарадити!

— Що? — зривається з моїх вуст, адже я все ще геть нічого не усвідомлюю.

Мої очі наповнюються сльозами, коли жінка нарешті відсторонюється. Вона з неабияким розпачем гладить мене по голові тремтячими руками, а після витирає мої сльози, лагідно проводячи холодними пальцями по очах та щоках. Це якийсь безглуздий та жорстокий жарт?! 

— Ні, — сміюся я в незрозумілій істериці, — ви щось наплутали, еге ж? Де він? Де мій дідусь? Він, певно, наказав вам провчити мене!

Я розштовхую натовп, швидко прямуючи до відчинених дверей, біля яких стовбичать вартові з байдужим виразом обличчя. Втім я нікого не бачу в тому порожньому, освітленому смолоскипами, коридорі. Моє серце стискається через раптовий, різкий біль, і я роблю жадібний ковток повітря, відчуваючи, як грудну клітину вмить стягує спазмом. Паніка огортає мене руйнівною хвилею, змушуючи задихатися, відчайдушно хрипіти та стогнати, хапаючись за серце. Вже за мить я згинаюся, починаючи волати, наче навіжена. Вартові тим часом спостерігають за моїми діями відсутнім поглядом: їм відверто байдуже, однак, вони уважно слідкують, аби я знов не накоїла дурниць.

— Ханно! — кричить Акей, напевно, оговтавшись від потрясіння через мій лемент.

Втім він не встигає добігти до мене, адже Гвін вже тримає мої плечі, зі співчуттям та жалістю ловлячи мій спантеличений погляд. В його глибоких чорних очах виблискує тьмяне полум’я смолоскипів, в яке я вдивляюся з безмежним відчаєм, немов у жаску безодню. Зараз я не в змозі вимовити ані слова, продовжуючи скиглити та хапати ротом повітря, адже просто захлинаюся від горя. Перед очима все пливе, наче в тумані. Де він?! Де мій дідусь?!

— Все буде гаразд, чуєш? Дихай, Ханно! Повільно, ось так, — заспокоює мене хлопець, обхоплюючи моє обличчя долонями, — я поряд, Ханно! Дивись на мене! Я поряд, бачиш?

— Гвіне! — нарешті з мене виривається стогін й вперше у житті я обіймаю Гвіна Хвана.

Ні, це не можна назвати звичайними обіймами. Я цупко хапаюся за хлопця руками, наче він остання надія на мій порятунок! Мій відчайдушний плач настільки голосний, що в мене самої закладає вуха, але Гвін терпляче витримує цю хвилю істерики, лише міцніше пригортаючи мене до себе. 

Дідусь був для мене за матір та батька. Він сварив мене за бійки та крутий норов, який чимало разів виходив мені боком; прищеплював самостійність та відповідальність за вчинки й завжди радів навіть незначним досягненням. Останні роки старий з самого ранку до пізньої ночі проводив у своїй майстерні, не бачачись зі мною впродовж цілих тижнів, а бувало й місяців, проте, кожного дня на столі лежала їжа та глечик з чистою водою. Не кожна родина в Дредмурі може дозволити собі щось подібне, а мій дідусь робив все, щоб мій шлунок був ситим! Він ділився харчами навіть з Брейвхардами, аби вони наглядали за мною за його відсутністю. Можливо, я й не пам’ятаю коли ми в останнє сиділи з ним та просто розмовляли про життя, не пригадую теплих обіймів, чи інших проявів любові, яким я звикла заздрити, спостерігаючи за Ебігейл Брейвхард та її дітьми. Проте я втратила єдину близьку людину, яка дбала про мене весь цей час, не вимагаючи нічого натомість!