Розділ 2. Доброволець

— Шкода, що в тебе немає люстерка! — лепече Еффі, заправляючи свої чудернацькі квіти в моє волосся, — ти прегарна! Ми мусимо зайти до пані Естер у крамницю! В неї є велике дзеркало! Я бачила, коли обирала сукню з мамою.

Я дивлюся на вродливу дівчину, яка стоїть переді мною в симпатичній новій сукні, та важко зітхаю. На відміну від моєї латаної ганчірки, яку дідусь приніс мені на передодні, блакитне платтячко Еффі можна вважати за мрію кожної випускниці! Авжеж. З нас двох лише вона отримує погляди, сповненні щирого захоплення. Її білосніжне волосся, кришталево-блакитні очі та чарівна усмішка — це саме те, що й називають вродою в цьому несправедливому світі. Як я можу конкурувати з нею? Прегарна? Я? Дівчина з найпосереднішою зовнішністю, притаманною всім чарнам? Невиразні болотяно-карі очі та миршаве коричневе волосся — ознака відсутності бодай слабкої магії! Завдяки клятим чародійським здібностям вони мають відмінні від наших, а інколи й незвичайні кольори очей та волосся, тоді коли такі як я, завжди зливаються з одноманітним, незугарним натовпом. З її пухкеньких, соковитих, наче стиглі яблука, вуст це звучить, немов безглуздий жарт! Невже така нісенітниця в уяві цієї гарнюні може заспокоїти? Свята наївність!

— В нас немає часу на подібні речі, — відповідаю я, ніяковіючи через зосереджений погляд, який в мить округлюється від збентеження, — Гвін та Акей чекають нас надворі.

— Але ж…

— Я вдячна тобі, Еффі, — перериваю я зворушливе лепетання, даруючи дівчині доволі нещиру та похмуру усмішку, — вже час йти.

— Ханно, постривай! — Вона обхоплює своїми маленькими, охайними пальчиками мою руку й тягне на себе, немов я намагаюся зробити щось невимовно жахливе. — Я дійсно захоплююсь тобою! Можливо, ти не віриш мені, але це правда! Твоя впевненість та рішучість вражають настільки, що не відірвати погляду! У твоїх очах я бачу полум’я, яке ладне здолати будь-що на своєму шляху! Якби я хоч трішки була схожою на тебе!

Її голос майже зривається через бурхливе хвилювання. Чародійка промовляє все на одному подиху, відкриваючи рот, аби схопити ним повітря. Цей погляд, що аж блищить від щирого захвату, не може залишити байдужим нікого, навіть обурену на весь світ дівчину, яка маскує свій страх та образу під уїдливими словами й гнівним поглядом з-під лоба. Чому я народилася такою? Чому я мушу знати своє місце, нехтуючи власними бажаннями? Все своє життя я сміялася з зухвалої мрії Акі, але глибоко всередині прекрасно розумію, що на відміну від мене... він має на неї право! 

— Дякую тобі, Еффі, — лагідно промовляю я та кладу долоню на її чарівну голівку. Вона така маленька для своїх вісімнадцяти. Зрозуміло чому усім кортить захистити цю тендітну красуню. — Нехай нам обом щастить сьогодні!

— Нехай щастить! — Еффі усміхається настільки щиро, що в мене завмирає серце.

Клята чародійка! Вона така мила, що й дратуватися не до снаги.

Тим часом на дворі на нас вже зачекалися хлопці. Вони стоять у повній тиші, від якої Акей помітно вже ладен лізти на стіну. Не дивно, що коли він помічає мене, одразу ж кидається зі своїми бридкими жартами! Цей дурень намагається поцупити одну з квіток задля безглуздої забавки, тому я з обуренням прибираю його брудні руки геть від моєї зачіски. Еффі скиглить, боячись за свою старанну працю, а Гвін важко зітхає та хапає Акея за шкірку, аби відтягнути його якомога далі від мене. 

Ось ми нарешті рушаємо на головну площу нашого міста, де вже зібралася купа народу. День розподілу завжди викликає в мене неабияке хвилювання. Спостерігати за тим, як діти посідають свої місця у цій несправедливій ієрархії — заворожує та жахає водночас. Нарешті настав час й мені дізнатися про своє законне місце. 

Ми мусимо проштовхуватися крізь натовп, адже сьогодні людей на вулицях ще більше, ніж зазвичай. Відусюди лунають веселі пісні — традиція Дня розподілу. Вони вітають дітей у дорослому житті, де більше не буде рівноправності та дружніх взаємин між чарнами та чародіями. Від цього настрій стає дедалі гіршим, а погляд згасає через безпорадність. Весела музика та спів стають дедалі гучнішими, коли ми виходимо на головну вулицю, яка веде нас до центральної площі Дредмуру.

Еффі тримається за мою сукню, аби не загубитися серед метушливого натовпу, чим неабияк дратує мене. Мені кортить прибрати її довгі, чепурні чародійські пальці геть! Чому вона не чіпляється за Гвіна, який охоче захистить цю крихітку від усіх напастей нашого буремного життя? Чому б не обрати Акея, який по вуха закоханий в її чуйну безпомічність? Чому вона завжди обирає мене?! Я навмисно прискорюю крок, прекрасно розуміючи, що тепер це полохливе дівча мусить бігти за мною, наче збентежене, перелякане собача.

Однак вже за мить якийсь чарн ненавмисно штовхає бідолашну Еффі, й вона з гучним зойком відчіплюється від моєї сукні, гублячись серед байдужого люду. Мені так кортіло, аби вона нарешті дала мені спокій, проте, коли це відбувається насправді, моє серце вмить стискається від жаху! Мені несила ані вдихнути, ані видихнути; у скронях бамкає через хвилювання, адже я не можу розчути її тихесенький, переляканий голосок в цьому галасі та схвильованих криках! Я не вагаюся ані миті, кидаючись в протилежний від площі бік, аби відшукати ті розгублені, наповнені сльозами, кришталево-блакитні очі. Розпихуючи людей, я нарешті бачу налякану дівчинку, яка тремтить від страху, немов маленька, беззахисна тваринка серед безжалісних хижаків, які ладні роздерти її на шматки. Бідолашна тримає свої рученята біля грудей, шукаючи порятунку одним лише жалісним поглядом. Люди поспішають скоріше дістатися площі, аби мати змогу побачити Розподіл на власні очі. Всі штовхаються й гнівно кричать на дівчину, яка просто заклякла від страху посеред дороги. Еффі завжди тримається інших, бо доволі несамостійна та боязка. Ця здібна чародійка ніколи не ходить наодинці, адже її лякає навіть тихий мишачий писк! Я репетую й розштовхую людей та простягаю їй свою руку.

— Тримайся, Еффі! — волаю я і бачу, як по її щоках ллються гіркі сльози.