Розділ 1. День Д

З самого дитинства мене переслідують нескінченні нічні кошмари. І сьогодні я вкотре з вереском прокидаюся від чергового сновидіння, тремтячи на вологому ліжку, та відчуваю, як страх пробирає мене до самих кісток. Мені сниться завжди одне й те саме: велетенські, імлисті мацаки накривають завісу нашого міста, руйнуючи захисний магічний бар'єр, в який усі ми так свято віримо. Немов сама темрява постає проти нещасних залишків людства просто на моїх очах, змушуючи мене спостерігати та ціпеніти перед її жаскою величчю. Тим часом чудовиська вільно блукають знайомими вуличками, роздираючи всіх, хто трапляється на їхній дорозі. Й кров, наче річка, тече по землі, де лежать понівечені тіла тих, кого я добре знаю.

Важко дихаючи, я оглядаю безлад своєї кімнати, нарешті усвідомлюючи де знаходжуся. Це лише черговий поганий сон, проте, мурахи ще й досі бігають по тілу, нагадуючи про той несамовитий страх, який я відчувала, неначе наяву. Трясця! Все здавалося занадто реальним! Дивлячись на тремтячі долоні, я намагаюся заспокоїтися й повернути собі контроль над власним тілом.

Різкий стукіт у віконниці миттєво привертає мою увагу. І я з хвилюванням починаю думати про те, чи голосно я кричала на цей раз. Перечіплюючись через одяг, що недбало валяється на підлозі, я підходжу ближче, аби відчинити дрижаче від безперервного стукотіння вікно. Яскраве сонячне проміння змушує мене на мить зажмуритися й спробувати закритися долонею, доки очі не звикнуть до сліпучого світла. Сподіваюся, хоч цього разу він не чув моїх криків. Ненавиджу цей його задирливий погляд, коли він відчуває свою перевагу наді мною. Розплющуючи очі, я бачу обличчя свого друга, який з лукавою посмішкою розглядає мене, стоячи у вікні навпроти.

Таки чув, когут щипаний! Шкіриться на мене, аби-но роздратувати ще більше!

Наше містечко невелике, а людей з кожним роком стає дедалі більше, отже й хати розташовані впритул одна до одної, нагадуючи стільники у вулику. Нам ще пощастило мати дерев’яну хату, хоч якою б старою та перекошеною вона не була. В цьому місті завжди можна знайти тих, хто живе ще гірше за тебе. Люди мешкають й в бараках, або краще навіть сказати: в тому, що від тих бараків залишилося. Кому пощастило значно менше, живе просто неба. І якщо влітку ще нічого, то в холод ці бідолашні нерідко замерзають на смерть. Вони лежать на вулицях до тих пір, доки вартові-чародії не приберуть їх з дороги, неначе якесь сміття. Отже, гадаю, гріх навіть й подумки скаржитися на мою халупу з гнилими дошками, цвіллю та дірками в даху, адже хтось вважає її за недосяжну мрію.

Ми вже звикли до того, що знаходимося на відстані витягнутої руки, адже в Дредмурі неможливо усамітнитися, неможливо сховатися, неможливо втекти! Це місто, де кожна людина знаходиться, немов на долоні. Що вже й казати про магічне Око, яке пильнує усіх та попереджає Верхівку про небезпеку? В цьому місці нереально відчути себе вільним. В будь-якому сенсі цього слова. Вулиці повсякчас переповнені людьми, й натовп переслідує тебе усюди, куди б ти не прямував. Хіба що… ніхто в здоровому глузді не сунеться до забороненого лісу. Окрім нас з Акеєм Брейвхардом, звісно. Бо де ще в Дредмурі можна відчути омріяну свободу й продихнути… хоча б на коротку мить?

— Акею, — похмуро тягну я, — чому твоя посмішка викликає в мене бажання жбурнути в тебе чимось важким?

— І тобі доброго ранку, Ханно, — сміється мій підозріло люб’язний друг та сусід, — сьогодні важливий день, чи ти не забула? Виглядаєш, ніби щойно встала з ліжка! Та й на голові гніздо замість зачіски! Розподіл — це тобі не забавки!

Хлопець лепече настільки огидно насмішкуватим голосом, що я одразу ж кривлюся з неабиякою відразою. Копіює Еффі? Дідько, він дійсно вважає це кумедним?

— Ти так поводишся лише через те, що володієш магією! — я мимоволі закочую очі та пирхаю, виказуючи своє невдоволення, — а в мене справи кепські, сам це знаєш! Єдине, що мені світить — чорна робота в місті! А зловтішатися, як то кажуть, Богів гнівити. Мені на них начхати, звісно. Всім відомо, що чарни далекі від їхньої неосяжної любові, проте, ви чародії вірите в усі ці казочки, еге ж?

Звісно, що вони вірять. В усіх книжках чародіїв зображають улюбленими дітьми цих триклятих Богів, в той час, коли для нас залишають ролі грішних байстрюків та поганців! Ми завжди були вигнанцями у магічному світі, адже не маємо жодного хисту до чар. Безталанний непотріб, на який всім начхати! Після Розподілу ми вже не будемо ось так безтурботно базікати на рівних!

Я навіть не помічаю, як моє обличчя мимоволі починає кривитися через відразу до цієї клятої ієрархії.

— Та годі вже, Ханно! Тебе можуть почути! Тобі дійсно не обійняти чародійську посаду, але працювати десь у крамниці, або деінде теж доволі важлива справа! Твій дідусь чоботар, чи не так? Гадаю, тебе відішлють до нього підмайстром. А тоді ти успадкуєш сімейне діло. Здається, не так все й погано, еге ж?

Акей куйовдить неслухняне біляве волосся та опускає очі, а отже, він прекрасно розуміє що й до чого. Не в його дусі давати хибну надію та проявляти настільки незграбну люб’язність! Цим він робить моє положення ще гіршим! Не так все й погано? Невже з його ясноволосої макітри вилетіли усі ті бійки з чародіями, які з малечку клеймили мене цим принизливим прізвиськом? Уставом академії забороняється нарікати учнів чарнами до випуску, адже до вісімнадцяти років ми начебто рівні. Та всім відверто начхати на правила, ніхто не стане карати чародія через непотріб магічного суспільства! Були часи, коли доводилося змушувати тих чваньків закривати роти силою, але тоді ми були лише дітьми. Після випуску з академії будь-якого чарна чекають непереливки за подібний прояв непокори до ієрархії. Вони не роздумуючи кинуть мене заграти, або вигадають жорстокіше покарання, яке лячно навіть подумки уявити!

Звісно, цей день важливий, але лише для таких як він — для тих, хто володіє магією! З малечку нас виховують та навчають всіх однаково, ось тільки «День Розподілу» недаремно має таку назву. Тих, хто досяг віку вісімнадцяти років та закінчив навчання в академії, очікує розподіл за професіями. Чародії відразу потрапляють на недосяжний для таких простолюдинів як я рівень. І згодом ці принди починають називати нас «чарнами» — не дуже приємним прізвиськом, яке в нашому світі щось на кшталт «сміття». Хоч й без нашої чорної роботи їхнє існування й було б доволі складним та незручним. Позаяк захист нашого міста — наша магічна завіса, яка обороняє нас від чудовиськ — ось що дійсно цінується понад усе! І саме вони підтримують її, даруючи містянам безпеку та захист. Усі поважні професії в Дредмурі обіймають виключно чародії: вони стоять на охороні порядку, лікують, вивчають алхімію та створюють еліксири, засідають у міській Верхівці, а також, звісно, контролюють усіх за допомогою магічного Ока. Чарни — лише незначні гвинтики у велетенському механізмі, без яких, як зазначають самі чародії, жити стало б набагато легше! Місто переповнене людьми, то яка користь від брудних чарн?