Чари Маєни.

  Попіл повільно, сірими сніжинками, кружляв над згарищем і м'яким пухом стелився  під ноги. Кожен крок віддавався хрускотом — чи то напівобвугленої головешки, чи то людської кістки, а можливо, це просто розсипався на скалки його звичний світ…

Світ ніжних долонь, запаху її золотавого волосся, веселого дитячого сміху, гомону безтурботних тихих вечерь після праці та медових губ уночі…

Він відкрив очі -  знову заснув на кілька хвилин…
Не заснув… Забувся…
Давно вже не спав - з того самого дня… Не міг…

Тільки заплющував очі - бачив свою милу Ровену, своїх діточок-ластів’ят… Але за тим сном завжди приходив інший… Де лише смерть, кров та вогонь…

Не спав, бо не міг… Міг лише ненавидіти…
І саме ненависть єдина причина ,чому  він досі живий…

Живе ,щоб  знайти і покарати  за скоєне...

Він шукав. Випитував на базарних площах у купців, що йшли з далекими караванами, та в місцевих міняйл, які знали найпотаємніші закутки міст; у бандитів у таємних притонах і в поважних матрон, що йшли до церков.

— Не бачили вбивцю Шарама? Некроманта? В чорному плащі, такому ж темному, як і його мерзенна душа?

Запитував на причалах у просолених морем  капітанів, що ходили на край світу, та в портових тавернах — у різномастих матросів з усіх закутків, які ледь розуміли його мову.

— Не бачили підпалювача — Шарама? Відьмака. З довгим чорним волоссям, у яке сивиною в’ївся попіл згарищ?

Напитував у шинках і корчмах, у борделях та в храмах, стукав у брами  кам’яниць та та в двері хлипких халуп.

— Не бачили ґвалтівника — Шарама? З вицвілими ,до сірого , очима — від мук його жертв?

Випитував — і нарешті знайшов…

 Вказали де живе.. Он  в тій печері на самотній скелі. І лише одна стежка…
Не втекти… Хіба птахом перекинеться…

Не дай, Спасителю… Мусить заплатити він за гріхи свої…

Нарешті він вийшов до його печери. Шарам не  ховався.

От і стрілися — душогуб.

Не допоможе тобі твій Темний Володар — зустрінешся з ним сьогодні.

— Шараме, мерзото! Прийшов твій смертний час! — Расет підняв меч.

Шарам повернувся -  жоден м'яз не здригнувся на його байдужому обличчі.

Правду кажуть — чортове  поріддя.
Ні розкаяння, ні страху, ні мук совісті…

— Право Останнього Слова, — Шарам спокійно стояв, не роблячи спроб ні втекти, ні вчинити якусь магію.

Яке тобі ще останнє слово, мерзенна тварина ?
Чи ти питав тих дітей, жінок чи старих, яких порішив?
Чи слухав їхні сльозні плачі та крики? — подумав Расет.

Стій… Хоче, щоб я став таким самим, як він…Право  порушив… Не бути цьому…

— Кажи своє слово! — глухо проревів він.

Готовий до всього — до брехонь, виправдань, прокльонів, слізних молитов та колінних прохань…. Але не до того, що продзвеніло:

— Хто ти, Расете?  Згадав?

Меч Расета здригнувся й опустився…

Він згадав…
Ніби пелену зняло з очей…

— Я… Расет… маг… учень Вежена… — руки його затремтіли, і сльози покотилися з очей…

— А хто я, Расете? Хто я для тебе?

Меч випав з його рук і дзенькнув об камінь . Він сів на холодний граніт , бо ноги вже не тримали…

— Ти… Шарам… учень Вежена… і мій кровний брат… Ближчого за якого в мене нікого не було…

Сльози покотилися по обличчю. Він закрив його руками.

— Брате… для чого ти це зробив? Для чого обагрив руки свої кров’ю моїх дітей, дружини та інших невинних людей з нашого села?

Шарам підступив ближче, обійняв Расета.

— Друже мій… йди глибше. Не зупиняйся… Згадай усе…

Расет згадав.

***

Він стояв перед майстром Веженом.

— Думаєш, ти готовий? — неголосно запитав Учитель.

— Майстре, я готовий пройти це випробування і принести вуаль Маєни, — Расет був твердий.

Вежен мовчки глянув на нього, потім — на Шарама.

— Чарівниця Маєна — майстер ілюзій та марева. Королі й єпископи — слухняні песики біля її ніг. Сидячи у своєму царстві, лише помахом руки починає війни та руйнує королівства, — Вежен задумався . — На пальцях однієї неповної руки знаю магів, які не підпали під її чари. А ти хочеш викрасти в неї вуаль — щоб стати майстром достроково. Ти зважив усі ризики?

— Я це зроблю, — гордовито виступив Расет уперед. — Я найкращий з ваших учнів. А стану першим серед кращих у всьому Проявленому.

— Один із найкращих… але навряд чи один із найрозсудливіших, — Вежен зітхнув. — Бачу, мої слова тебе не зупинять, як і застережні слова брата твого, Шарама.

Помовчавши трохи, додав:

— Ну що ж… бачу, не уникнути тобі цього шляху. Стоїш ти на ньому і сходити не збираєшся. Благословляю — хай будуть сили в тебе пройти його достойно…

***

Расет відкрив очі.

— То що, це все  - сон, ілюзія, мара?  І моя золотоволоса Ровена, і діти мої, і мій будиночок ?..

Після нетривалої мовчанки Шарам неголосно промовив :

—  Не вибачила  тобі зухвальства Маєна . Наклала чари. Перемістила в Ареанську долину, де тримає всіх своїх полонених...В’язниця  Маєни немає ні стін, ні глибоких ровів, ні пішої варти, ні  сторожових драконів.  Та й хто захоче тікати ? Руки коханої  та милі голоси дітей — солодка ілюзія, що зв’язує краще за будь-які кайдани…

— Шарам, а ти що, не міг мене порятувати?  Не руйнуючи ,так жорстоко ? — благально спитав Расет. – Пояснити ? Нагадати…

— Сам знаєш . Марно те ... Ніхто не чує…  Тільки щось могутніше за  пристрасть  , може зруйнувати чари  Маєни.

— Ненависть… — зітхнув Расет.

— Ненависть, — підтвердив Шарам. — Всепоглинаюча ненависть  і сильний біль. Але не на зовсім зруйнувати… На деякий час…. Ненависть стихає ,біль проходить… Потрібно робити вибір…