«Наука в ліс не веде, а з лісу виводить!» — заїждженою платівкою крутилося в голові, поки я розгублено дивилася на списки до відрахування, вивішені біля рідного деканату. «Оксана Іванівна Темна» — значилося третім пунктом. І я дивилася на білий листок з кількома іменами студентів нашого філологічного, дивилася впритул, але все ще не могла повірити, що примудрилася так вляпатися. Адже ж завжди можна було восени всі хвости здати! Завжди! Що за чортівня?
— Але ж нам казали, що восени можна!.. Мене батько вб’є! — озвучуючи мої думки, сказав товариша по нещастю, Гринька Коцюб, який навчався на моєму потоці. Він стояв біля списку червоний, скуйовджений, і явно не вірив у те, що відбувається. Нижня губа його скривджено тремтіла, ніби він зараз ридма ридати буде.
— І що тепер? — отетеріло спитала я і облизнула пересохлі губи, уявивши собі ганебне повернення до рідного селища. Ну ось, з’їздила до Києва, підкорила велике місто! Ну чому я ще навесні не зібрала волю в кулак і не перездала цей проклятий фольклор? Викладач був не надто суворий, можна було вмовити ще раз прийняти... ні, вирішила відпочити! Вирішила, що у вересні все зроблю — того року деякі студенти до жовтня ходили зі своїми минулорічними хвостами! Там, мабуть, були умови, терміни...
— Ми телепні… пропустили дату перездачі, спізнилися на два тижні й три дні, — похмуро сказав третій хлопець із розстрільного списку — Адам Логвінов, синок якогось професора. Хлопець приїхав вступати до цього університету за давньою сімейною традицією, ось його точно по голові не погладять у рідній Одесі.
— Як пропустили? — охнула я, повернувшись до Адама. Відчула, що хвилююся, як завжди коли дивлюся на нього, — високий брюнет з пронизливими синіми очима викликав серцевий трепет у всій жіночій частині нашого потоку. І я, звісно, не була винятком. Адам раніше навіть відповідав мені взаємністю, і саме він був причиною того, що не перездала цей предмет — гуляти нічним містом з найкрасивішим хлопцем універа було, звичайно, цікавіше, ніж фольклор по далеких селах збирати!
Щоправда, тепер ні хлопця, ні іспиту, ні диплома, зважаючи на все. Адам учора заявив, що сумнівається у своїх почуттях і хоче взяти павзу у стосунках. Втім, я навіть здогадувалася про причину сумнівів — до нас у групу прийшло нове дівчисько, Анюта Степанова, довгонога білявка з пухкими губами та блакитними очима. Барбі як вона є. Адама бачили з нею за пару днів до того, як він мене кинув, але я не повірила, вирішила, що це плітки — багато хто заздрив, що цей шикарний екземпляр дістався мені, навіть намагалися нас посварити. Всю ніч я плакала, згадуючи наші побачення, і навіть кілька разів набирала номер, який знала напам’ять, але в останній момент скидала дзвінок. Так що я мала вигляд не надто презентабельний, і це зараз було приводом для додаткових роздратувань.
— А ось так, треба було частіше на лекції ходити, а не... — пробурчав Адам з тугою, не дивлячись на мене.
Що «не» він продовжувати не став. Втім, і так зрозуміло — не гуляти клубами, а потім спати до обіду.
Я, не кажучи більше ні слова, поплелася на перший поверх — спустошена, розгублена… Я не розуміла, що тепер робити. Хотілося втопитися і більше ніколи не бачити ні університету, ні Адама, ні цього безглуздого фольклору! Спіймала в дзеркалі, що висіло на колоні, своє відображення, вдивилася в почервоніле обличчя, заправила довге світле пасмо за вухо — волосся мені завжди було важко вкласти, і зараз воно стирчали на всі боки, тому що я не встигла їх вранці укласти в нормальну зачіску, а резинку для хвостика вже десь загубила. На автоматі дістала яскраву помаду і підфарбувала губи, хоча це не врятувало ситуацію, а навіть погіршило — на блідому обличчі червона помада здавалася недоречною, ніби я упириця якась, і зараз тільки поснідала людятиною. Дзеркальний двійник був зляканий — ще б пак, не щодня з університету виганяють!
І хлопець також кидає не щодня.
Ось якби ми з Адамом були разом, напевно, всю цю історію з відрахуванням легше було б пережити, адже, зрештою, завжди можна відновитися... просто пів року чи рік буде втрачено.
Але все ще можна вирішити, так? Ну не може такого бути, щоб не було виходу! Можна купити цей іспит — через методиста на нашій кафедрі, кажуть, і чорта лисого можна дістати, не те що допуск!
І я замружилася, подумки попросивши всіх богів і демонів дати мені шанс виправити ситуацію. Пообіцявши зробити все що завгодно — аби залишитися в університеті. Такого бажання вчитися в мене ще не було! Правильно кажуть — тоді ціну взнаєш, як чогось втрачаєш... Навіть Адам та його сині очі не були зараз такі важливі, як диплом філолога, який відлітав, махаючи уявною ручкою.
— Ти чого така похмура? — підлетіла Світланка, перша наша красуня — чорнява, висока, з млосним поглядом та яскравими великими губами, які підкачувала щороку. Вона була напрочуд гарна. І так само напрочуд самотня — втім, з її складним характером це закономірно. Дівчина була не лише красива, а й примхлива. Догодити їй — цілий квест.
— Та мене, здається, виганяють... — пробурмотіла я.
— Оксанка, як це... — Вона охнула, рвучко обійняла мене. — Як це?.. Бути такого не може!
— Може… Підемо до гуртожитку, щось мені недобре. Голова розболілася...
Але до гуртожитку ми так і не дійшли. Точніше, я не дійшла. Переходячи дорогу, примудрилася підвернути ногу і впасти прямо під колеса автомобіля, що летів у бік центральної площі.