глава 3

Коли власник вигнав їх з мамою з будинку розпусти,Ада не аби як зраділа,вперше побачивши зовнішній світ їй все в ньому було цікаво. Скільки мрій плекала вона про подорожі. Її уява літала високо над землею,малюючи пейзажі лісів далеких земель,і морів що оточували Хасту,таких про які розповідала їй матір. Але її мрії мов птах з підбитим крилом невідворотно впали розбившись об реальність з якою вона стикнулася коли виявилось що навколо міста побудована висока стіна,і все що вона побачила це переплетіння вулиць,занедбані хати і помийні калюжі.З прекрасного лиш блакить неба над головою,і білі чайки що час від часу кружляли над містом.Минув якийсь час і виявилося що їжу треба також здобувати самому.Були часи коли вони з мамою не їли по декілька днів. І тоді вона не витримавши випробуваннь вулиць почала плакати і просити маму повернутись до дому втіх.

-може хазяїн дозволить нам повернутись?якщо ти більше нехочеш працювати,я буду-однієї ночі мовила Ада матері

-я можу робити майже все що потрібно. Ні,будь що.Я зроблю будь що-чіпляючись за сукню матері обмерзлими пальцями захлинаючись слізьми благала дівчинка.
І вона справді була готова на все,хоч і не знала в чому саме полягала робота жінок в тому місці.

"Мама розповідала багато історій,тож певно треба розважати гостей цікавими розмовами-" думала вона

Того дня ніжна й тендітна мама вперше і востаннє вдарила доньку. Давши ляпаса дівчинці,найрідніші очі такого ж горіхового кольору,дивились на неї мов на чужу.так ніби та сказала щось абсолютно неприпустиме.

-слухай мене уважно,ти ніколи більше не повернешся в те місце-повільно і чітко промовляючи кожне слово сказала мама- ти мене зрозуміла?

Дівчинка від шоку перестала плакати,зачаївши дихання.

-ти на відміну від мене вільна.в тебе немає хазяїна,й ніколи не буде,і я нізащо не дозволю тобі принижувати себе 

Це було востаннє коли вони говорили про це,й більше Ада не наважувалась підіймати цю тему остаточно відкинувши своє минуле життя.
Згодом після того мама знов почала працювати,йдучи вночі,і повертаючись під ранок з їжею,що була несмачною і часто зіпсованою,втім задовільняла їхні потреби.А трохи пізніше вона привела Аду в нову оселю,це був будинок що виглядав так ніби розвалиться в будь який момент,але після того як звик спати на вулиці дах над головою дарував надію на те що все в їхньому житті налагодиться.
Втім,скоро мама почала сильніше втомлюватись і стала рідше виходити з дому,а ще трохи згодом почала носити якусь вуаль що прикривала обличчя так,що виднілись самі очі. Запитуючи матір про це та відповідала 

-я трошки занедужала,але не хвилюйся це скоро мине.

Це не минулось,навпаки,вона ставала все слабшою,менше ходила,менше говорила,менше їла,і увесь час спала.

Адам біг додому,сльози застилали очі. Страх відступив,а на зміну йому прийшло  розчарування.знову.
"Як я міг довіритись комусь,який же я дурний"
Він відчував глибоку відразу до себе через свій прояв слабкості,і ці думки мучили і картали його більше ніж біль від кулаків,що була простою і зрозумілою.Рани ж що лишались непоміченими всередині накладались рубцями на серці не в змозі колись загоїтись повністю.

Опинившись біля своєї оселі він стрімко забіг всередину,дощечка що слугувала дверима стояла осторонь не прикриваючи вхід.

-мамо? Мамо я прийшла,я вдома

З темряви ніхто не відповів.Дівчинка кинулась до соломи в кутку,обмацавши поверхню.вона була холодною

-порожньо.. мамо? Де ти?-Ада ще раз перевірила підлогу упевнившись що матері нігде нема.

Вона вилетіла з дому і побігла туди де зазвичай сиділа мама вдень коли мала сили вийти.На вулиці під стіною спали волоцюги,і якісь пси,але її матері серед них не було.
Вона бігала вулицями,зазираючи у кожен провулок не відчуваючи холоду чи втоми.
Хто зна скільки часу минуло,вона плелась назад додому в надії що матінка вже повернулась.

-куди вона могла піти?вона ж не покинула мене?-Ада говорила сама з собою,не забуваючи крутити головою навкруги.

-можливо вона залишила мене тому що я така жалюгідна.-очі знову обпекло,і вона піднесла руку до рота,закусивши зап'ястя.Це допомагало відволіктись,не розридатись
Вона так і йшла вулицею аж доки не помітила темну знайому фігуру що притулилася до стіни.
Опустивши руку на якій лишився слід від зубів, вона обережно почала рухатись до людини намагаючись розгледіти через темноту вулиці чи не мариться їй.

-матусю?

-Адо?-ледь ледь чутно прошепотіла Юрелія і ринулась до доньки,але похитнулась не втримавши рівновагу і знов сперлась на стіну 

Дівчинка кинулась до матері щоб підхопити ту за руку не давши впасти

-Мамо,де ти була?-вона кинулась обіймати матір підхопивши її вагу наскільки це було можливо й більше не стримувала сльози проливаючи їх на темну сорочку матері.

-доню люба,чому ти...не...поверталась?я так... хвилювалась і...пішла..тебе шукати,але....тебе ніде не було-мова чинила їй опір,через що вона говорила з паузами,а голос зривався на шепотіння.

Діставшись дому Ада розповіла їй не приховуючи звідки в неї розбите обличчя,й усе що трапилось до моменту коли вона прокинулась і ледь не втрапила в пастку.Цього вона не розкаже нікому,і більше не допустить такої помилки знов.
Вона не була більше маленькою несвідомою дитиною.Знаючи що за роботу виконують жінки з будинку розпусти,і яке саме задоволення надають там чоловікам.
Колись бігаючи за Ройдом і його компанією в спробах потоваришувати,вони за одним із будинків натрапили на затискання жіночки й якогось товстопузого пана зі спущеними штанями  що ховались від сторонніх очей.Це було огидне видовище.А опісля Ройд не поскупився на коментарі.
На той час Юрелія вже заслабла і припинила працювати,але усвідомлення розбило Аді серце.

"Це через мене мама цим займалась" думаючи так,вона розуміла що не зможе спокутати провину до кінця життя.

-мила моя дівчинка...тобі не слід було захищати...мене -вислухавши історію Ади врешті сказала мати ніжно торкаючись щоки дівчинки.