глава 2

Дні ставали все коротшими,а ночі все холоднішими. Хлопчик ловив останнє в цьому році сонячне тепло, сидячи на землі поодаль від людей і старанно виводив паличкою хвилясті лінії мугикаючи під ніс мелодію що час від часу наспівує йому мама.
Будучи зосередженним на своєму занятті,він не одразу звернув увагу на галасні вигуки дітей,аж доки над ним не нависла тінь.

-це ж наш гидлик!погляньте но,я тебе впізнав

Піднявши очі догори він побачив обличчя від якого по спині пробігли мурашки. 

"Ройд"

Парубок трохи підріс,хоч і до цього був вищим за друзів,шкіра обличчя згрубла,а посмішка показувала чорні дірки від декількох втрачених зубів.Хто зна чи згнили вони,чи хтось натовк йому пику,однак це робило його ще більш загрозливим в очах Адама.
 шкірячись,він переводив погляд з друзів що стояли поодаль,на хлопчика,що набундючився мов горобчик на гілці.
Діти вочевидь сприйняли це як жест до того що можна підійти,і рушили в їхню сторону.

-давненько я тебе не бачив,думав що ти вже іздох десь в канаві-сміх різонув вуха,але Адам нічого йому не відповів і мовчки продовжив дивитись тому у очі.

-Але чому ти не відгукнувся? я завидів твою лису макітру ще здалеку-хлопець показово гидливо тицьнув пальцем в голову Адама,скрививши обличчя

Хлопчику зовсім не хотілось відповідати,і він втупив погляд в землю малюючи хаотичні лінії.

"Я хочу щоб ви усі просто зникли"-думалось Адаму,але сказати вголос не ставало сміливості

-хочеш побачити дещо цікаве?ми саме йшли на площу-хлопець посміхнувся переглядаючись з друзями

-до міста привезли нову партію рабів,кажуть серед них є напівлюд,а ще..

-нехочу -рішуче обірвав його Адам -лишіть мене в спокої!

Липкий страх заклокотав десь в глибині душі,а в животі почав зав'язуватись вузол.
Перед очима всплили картини того дня коли він востаннє відвідував площу,а після того старанно уникав ходити туди.
Хоч і втрачав через це можливість щось випросити у чужаків що приїздили до міста в чиїх кишенях звеніли монети. Вони купчилися на шляху до другої стіни,і не зходили з центральної дороги і площі. Втім деякі пияки забуваючи це несказанне але добре відоме всім правило,заходили туди куди заходити було не слід,гублячись в вузьких лабіринтах вулиць зустрічаючи злодюжок.Якщо пощастить вони лишали тут лише одяг і гроші,якщо ж ні,ціною ставало життя.

-що це ти шкрябаєш тут-тримаючи руки в кишенях довгов'язий хлопчина нахилився ближче,гниле дихання торкнулось обличчя Адама.

Хлопчик  раптом прийшов до тями прослідкувавши за його поглядом,і закляк від усвідомлення того що його таємниця буде розкрита
На землі красувалось виведене кривим почерком ім'я "Адальберта".
Малий не мав жодної пари взуття,але мав прекрасне ім'я гідне аристократки.
Очі його бігали,губи рухались,але слів підібрати не вдавалось

-це..це просто..знаєте це не те що..-буркотів він собі під ніс поки очі блукали по обличчям дітей шукаючи реакцію,і готуючись тікати раптом що. Він відмітив що серед них майже не було тих кого б він впізнав,і всі вони були хлопчиками.

-просто мазня,еге ж- Ройд раптом чкурнув ногою по землі,змітаючи написане і піднімаючи хмару пилу
Кашляючи,і потираючи очі,Адам усвідомив "вони не розуміють що тут написано"-і від цього відчув полегшення.

-тут написано моє ім'я-мовив він,і посміхнувся відчуваючи перевагу над тим кого боявся
-о,та невже. Вуличний щур що вміє писати,ото дивина-Ройд вхопив його за сорочку-хлопці ви бачили колись таке?

-ти вважаєш що вдаючи ніби ти вмієш писати,ти чимось кращий за нас?-Ройд підняв голос випльовуючи слова і заніс кулак над обличчям хлопчика

ти лише смердючий хробак,виблядок здихаючої повії-останні слова він розтягнув смакуючи
Адам міг стерпіти будь яку образу в свою адресу,це звична справа,але не образу його матері.
Очі широко відкрились,адреналін вдарив в голову,відмітаючи почуття страху чи самозбереження, він наніс удар першим не усвідомлюючи ситуацію.

-не смій говорити таке про мою матір!!Ти нічого не знаєш!-Адам ричав як загнана тварина.
хаотично махаючи руками,він декілька разів поцілив,давши потужного ляпаса Ройду від чого лодоні загоріли вогнем.
А після цього гучний удар і темнота оповила його розум

-не смійте..ображати..мою..кх
Тіло здригнулось ще від декількох ударів,але він не відчував болю,провалюючись в безсвідоме

-облиш його вже

-йдемо швидше,я нехочу все пропустити

Нудьгуючі голоси ехом віддавались в голові стаючи все більш далекими.

Пташка цефларії ширяла високо в небі на котрому не було жодної хмаринки,блакитне пір'ячко зливалось з кольором неба відблискуючи на сонці.її довгий хвіст витончено хвилював вітер,здавалося що вона взагалі не докладає зусиль,пливучи на вітряному потоці,зрідка змахуючи крилами.
Ада простягнула руки до неба..сонячні промені засліплювали крізь пальці ніжно торкаючись довгих вій.

Відчуваючи пульсуючий біль під ребрами Адам спробував розплющити очі,але вдалося це не одразу,небо вже почорніло,а земля була холодною і вологою.
Заледь піднявши руку що затекла від незручної пози,він впустив її на обличчя. Пекучий біль в місці удару хвилею пронісся по всьому тілу.щока була незвично велика,а праве око не відкривалось як слід. Він спробував спертись на лікті щоб припіднятись і побачив що за ним весь цей час спостерігав якийсь чоловік,сидячи сгорбившись поруч.

-гей, малий,ти як?-раптом мовив він-прийшлося несолодко,правда ж?

-в мене все впорядку-з опасінням відповів Адам.

-не бійся,я допоможу дістатись дому,це все чим старий волоцюга може бути корисний-чоловік доброзичливо посміхнувся і простягнув руку.

Хлопчик не міг пригадати чи простягував йому хтось до цього руку,чи хотів допомогти.
Він все ще був дитиною яка наразі потребувала допомоги і мріяла про доброзичливість яку зазвичай виказують дорослі гарним дітлахам, зачаровані їхніми великими очима і світлими кучерями. Адам як не подивись не був одним з таких дітей,його зазвичай називали хворим чи огидним,але ніяк не чарівним.
Біль притуплювала всі думки,він хотів щоб про нього подбали.Піддавшись доброзичливості чоловіка він нерішуче простягнув йому долоньку,вклавши її в його загрубілу  руку.