Дівчинка Наїр йшла темним лісом, згадуючи, звідки пішла геть. Запнувши свій плащ сильніше, щоб її світло нікуди не проникало, вона продовжувала свій шлях.
Темний ліс, звуки, які іноді було чути: ухкання сови, виття вовка, чи протяжний рик ведмедя. Іноді це було страшно, але не настільки, як те, що вона і так пережила.
Згадуючи ті неприємні слова, Наїр ставало сумно і самотньо, і вона весь час поправляла свій плащ.
«Навіщо ти сюди прийшла зі своїм світлом? Хизуєшся?» — цей їдкий голос іще й тепер стояв у її вухах.
Вона була звичайною дівчинкою — ну, вона так вважала, — у неї була дивність, хоча тоді це було як і в усіх: із неї зсередини світилося світло.
Але вона росла, і світло, яке світило, теж росло і ставало все сильнішим, і це всі почали помічати. І все частіше вона чула шепіт за спиною:
«Думаєш, що ти краща за інших?»
«Приглуши свій ліхтар», — чула вона насмішки. «Вона якась дивна».
«Чому ти не така, як усі?»
І з часом Наїр знайшла й одягла плащ, почала ховатись, а коли була серед людей, то хотіла влитися в їхнє оточення, поки не зрозуміла, що не може... Не може бути як вони.
Тоді Наїр вирушила в дорогу, щоб знайти тихе місце, де ніхто не буде її чіпати й ображати.
Так вона йшла дуже багато часу, проходячи ліси, степи, річки. Йдучи все далі й далі, все більше ховаючи своє світло за плащем навіть від себе...
Час ішов, а Наїр так і не знайшла це тихе і спокійне місце. Вона не розуміла, що робила не так.
І все більше розчаровувалась. Кружляючи вона приходила до однієї і тієї ж точки, опиняючись у темному-темному лісі, де було дуже важко ховати своє світло.
Одного разу Наїр так втомилася, що зупинилася серед лісу і, піднявши голову до нічного неба, всипаного зорями, прокричала:
— ЧОМУ Я ТАКА? Що зі мною?!
Відповіддю їй була тиша нічного і похмурого лісу.
Наїр підійшла до дерева і притулилася до нього, потроху сповзаючи на землю.
Заплющивши очі, вона слухала шелест листя, яким грався вітер. Цей звук був приємний, і трохи заспокоював.
Розплющивши очі, Наїр побачила щось дивовижне: світлячки, які заповнили весь простір навколо неї.
Вони світилися світло-синім світлом. Наїр дивилась на них, не відриваючи погляду — вони відбивалися в її очах.
Вона простягнула руку, не встигаючи себе зупинити, і світлячки оточили її долоню й посідали на неї, ніби ніжачись у її руці.
— Я б хотіла бути, як ви, — промовила вона тихо. Піднісши руку до себе, Наїр розглядала їхні маленькі крильцята і ту частину, яка світилася — вона була найбільшою в них.
«Ми схожі», — подумала вона.
— Жаль, що я не можу просто полетіти і зникнути, як ви, і світитися, коли хочу.
Губ Наїр торкнулася слабка усмішка, побачивши, як один зі світлячків улігся на її долоньку і почав світитися іще сильніше.
— Ви прекрасні такі, як є... — промовила вона те, що рвалося зсередини. Піднявши руку, Наїр легко подула на них, і вони злетіли.
Розглядаючи те, як світлячки кружляли, витанцьовуючи тільки їм зрозумілий танець, вона навіть не помітила, як щось до неї наближалося.
Почувши шурхіт біля себе, Наїр схопилася, злякавшись. Вона обернулася то в один бік, то в другий, оглядаючи, звідки почула шурхіт.
Видихнувши, Наїр вже була подумала, що просто помилилася, але назустріч їй з-за кущів вийшло дивне створіння.
Наїр подібного ніколи не бачила за весь час своїх мандрів.
Чотирилапе, але стоїть на двох, зовсім невисоке, вуха стоять сторчма і великі круглі очі. Воно пухнасте і чорного із сірим кольору.
Воно дивилося на неї, а вона — на нього. Зробивши до неї крок, створіння почало принюхуватися.
Потім обійшло її навкруги, наближаючись усе більше. Що ж воно хоче від неї? Вона не розуміла. Може, щось поїсти?
І тут воно вчепилося в її плащ і почало тягнути його з неї. Наїр схопилась за краї плаща, не віддаючи його цьому дивному створінню.
Вони так боролись якийсь час, і Наїр вимоталася, а це створіння не переставало тягнути. І коли Наїр на мить відволіклася, воно зірвало з неї цей плащ, і в ту ж мить ліс освітився світлом.
Наїр, коли побачила це, відразу заплющила очі, очікуючи на реакцію. Почувши якісь дивний шурхіт розплющила очі.
Вона нахмурила брови, дивлячись на те, як це дивне створіння бігає навколо неї і радіє...
Її світлу?
Радіє?
Наїр дивилась, як воно качається по землі. Не розуміючи як це можливо. Чому те, що вона бачила, віддавалося всередині неї таким теплом?
Схиливши голову набік, вона навіть не зрозуміла, в яку мить на її обличчі з'явилася посмішка.
Витягнувши руку перед собою, вона дивилася, як її світло переливається на руці, потім вона витягнула другу. Дивуючись цьому
Наїр згадала, як це — бачити своє світло. Як же так сталося, що вона забула?
«Виявляється, я скучила». - пронеслося в її голові
— Ось чого мені не вистачало. Мені не вистачало СЕБЕ.
Наїр повільно закружляла, дивлячись у небо і на те, як далеко сягає сяйво її світла. Промені освітили все, що було навкруги неї.
Навколо почали збігатися інші звірі. Хтось удалині спостерігав, а хтось сідав на найближчі гілки, когось було видно з-за кущів.
Білочка зі своїми малюками почала гратися поруч, зайчик поскакав неподалік.
Наїр боялась про таке навіть мріяти. З дитинства вона думала, що її світло неправильне і що вона для інших «занадто», але це було не так.
Насправді все було так. Наїр була прекрасна по-своєму, і вона в цьому сумнівалася через слова інших.
І через це в її серці виросли сумніви, які заслоняли вид на це гарне світло. На неї саму.
Наїр зупинилася і подивилася навкруги — стільки пар очей вона ніколи не бачила, і вони всі дивилися, наче нічого кращого не бачили.
Чому ж я так і не змогла побачити саму себе?
Чому не відстояла себе?
Чому не сказала: «Я хочу бути собою і світитися незалежно від того, подобається це комусь чи ні»?