Розділ 1

— Все, Даяно. Це була остання крапля, — люто шипить мадам Флайкониха і я навіть не встигаю ухилитися чи відбити її потужне заклинання щитом та вилітаю з ненависної академії.

Проте літати то вона мене ще не встигла навчити, тому розумію, що моєю точкою призначення буде гравійована доріжка. Красива на вигляд, але не надто приємна для приземлення. На щастя, вичакловувати собі трішечки везіння я таки вмію, тому падаю прямо у невеличкий басейн, щойно збудований якимось адептом академії.

В основному, коли подібні ситуації трапляються з іншими адептами, для них життя втрачає кольори і стає звичайною сірою буденністю. Але скажу вам по секрету — я не така ендорка, як всі. А саме — належу до дуже вузького кола осіб, яким взагалі не потрібні ті нудотні академії, де тільки й вчать речей, що ми знаємо змалку. Єдине заради чого я, власне, сюди й прийшла — це вміння літати, яке мені чомусь ніколи не давалося.

А ще… мені страшенно подобалося жити в столиці — Кепітелії. Тут було все, чого мені так бракувало в нашому містечку — красива архітектура в класичному стилі, сучасна мода, бездонні джерела знань (бібіліотеки)… Хоча ні. Таке я сказала власним батькам десь шість років тому, коли прохала в них спеціальний дозвіл на навчання. Насправді ж найбільше з усього цінувала в столиці те, що тут було максимум веселощів і мінімум правил. А останнє мене страшенно бісило, коли я жила в своєму рідненькому містечку Солейтмі. І понавигадують же деколи таких дурниць…

— Даяно, ну що там? Знову три місяці робіт з Лейковіцем? — підбігла єдина людина, якій було не байдуже на те, що буде зі мною.

— Е ні, цього разу йому пощастило. Якби знову з ним поставили, я б поверталася з усмішкою на всі зуби, один з яких був би вибитим, розтріпаною зачіскою та у подертій сукні. А цього всього немає, — красномовно змахнула рукою, окидаючи свою не сіяючу, а лиш ненадовго трішки мокру особину. — Тож очевидно, що моєї славнозвісної перемоги ще не було.

— То тебе викликали до директорки просто так? — здивовано втупилася своїми карими очима Белівія або як я її називаю трішки простіше — Бель.

— Та… мене всього лише вигнали, — відмахнулася я і відгородилася від підбадьорливих обіймів найкращої подруги.

На секунду стало себе жаль. Нафантазувала похапцем собі найгрішого, в чому була на дивно майстерною і навіть сльозу мало не пустила. Але тут до мене дійшло, що тепер я вільна пташка — можу полетіти куди завгодно. Хоча й не буквально, але в переносному сенсі це справді так. Зараз я повнолітня. Навіть можна сказати, доросла жінка. А в голові стільки дурощів, що хоч відбавляй.

— То куди ти підеш?

— Як завжди, просто вперед. Побачимо, куди мене там занесе.

— А про повернення додому не думаєш?

— Ти що? — миттю стрепенулася. — Знаєш же, яка в мене сім’я. Та й дім повнісінький. Ніде й кроку ступити. Тут навіть дихається легше, ніж там.

— Даяно, кому ти це розповідаєш? Ваш дім величезний. Якщо захочеш, то день бродитимеш по ньому й нікого не зустрінеш, — говорила Бель чистісіньку правду.

Чомусь занадто пізно зрозуміла, що вона і там жила зі мною по-сусідству й доволі часто забігала в гості. Пограти в нашому будинку в хованки хотіли всі, але я запрошувала тільки її. Знала, шо Бель можна довіритися.

— Ну добре. Знаєш же, які там суворі обмеження по магії. Користуватися можна лише в радіусі дії одного метра від себе. А я так не вмію. Люблю ліниво полежати на ліжку, поки сніданок сам готує себе. А тут ходи за їжею, стій поки приготується… Як же нудно…

— Ото проблему знайшла, — розсміялася Бель.

Але мені в цей момент було вже не до сміху.

До мене вся у сльозах бігла сестричка Розалія, наймолодша з сім’ї Менджіль, за якою я страшенно сумувала. По обличчю гарненької золотоволоски було геть складно сказати, що вона красуня. Розпухле від сліз, з хоч і найкращою, але розтертою косметикою.

Одразу зрозуміла, що щось сталося. Як і те, що доведеться таки повертатися додому, а це з його усілякими обмеженнями прирівнюється в моїй уяві не інакше як до пекла. Але заради рідненької сестрички я готова на все, навіть якщо це принесе мені безліч проблем та змусить сердечко тріпотіти, як ніколи раніше.

Від ненависті чи від кохання? Хм... це ми ще побачимо. Але в будь-якому випадку їх розділяє лише один крок.