Частина 15

XV

Було це пізньою осінню, в рік по смерті Марко, коло десятої години перед полуднем.

В старім парку міськім устелилося по стежках і алеях сухе, з дерев упавше листя грубою верствою [138]. Дерева з ясно-жовтим злотаво-блискучим або червоним листям, освіченим сонячним світлом, з-помежи ще зелених дерев впадали вже здалека в очі. А поміж величезними, рядом стоячими яворами і густо засадженими іншими деревами головної алеї зависала рання мряка великими безформними шматами.

Свіжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.

В парку панувала тишина, і лиш кілька помічників огородника і кілька малих дівчат снувалося по алеях, змітали листя з доріг і вивозили кудись.

Крім них, не було нікого видко.

Мовчазний парк з своїми алеями, з своїми дорогами до їзди і нерухомими мармуровими статуями лежав в своїй осінній красі поважно, мов якийсь замкнений аристократичний світ, котрий випрошує собі всякого голоснішного й живішого руху, з винятком звуків пливучої води або пташиного щебетання. Об'ємисті групи старих бородатих смерек здавалися темно-сині, а між ними миготіло криваво-червоне листя білих беріз, облите ранішнім промінням сонця, мов полум'ям.

Понад всім тим сіяло синє, безхмарне склепіння.

Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увійшла в парк і звільнила хід. Ідучи містом скорим ходом, огрілася надто, і тінистий холод та тиша, що царювали тут, вразили її мило.

При ставі, що широко розлився; а обгороджений ажуровими штахетами, лиснів з трави мов якесь величезне дзеркало, станула мимоволі.

Вода мала для неї незрозумілу притягаючу силу. Вона сперлася о штахети і споглядала з задумливою цікавістю на гладку, нерухому, дзеркальну площу...

В ній відбивалося так виразно погідне осіннє небо з поодинокими білими хмарочками і вершки дерев, жовті, зелені, темно-сині, червоні... Все бачилося тут, лиш здавалося все нерухоме, мов закляте і мов на глибокім недостижимім дні...

Їй стало гаряче, і вона розіпнула пальто. Опісля зігнулася глибше над водою і в такій поставі якийсь час дивилася в глибінь...

Її обгорнуло чувство подібне до туги, забажалося їй почути на своїм тілі холодну воду, але не оцю, лиш іншу, рвучу. Спершу мусила би надпливати на неї звільна, мов граючись, мов несміливо, приманююче, а відтак чимраз скорше і скорше, чимраз живіше. Мусила би напирати на неї, поривати її. Вона боролась би з хвилями, поринала би в них, сміялась би в них, сміялась би голосним, бутним сміхом і аж відтак розкошувала би в них...

Ціле прегарне барвне окруження здавалося їй в воді кращим, ніж казка.

Нараз помітила себе. Чи так виглядала вона? Чорний жалібний стрій і довга крепа, спадаючи з капелюха аж до землі, робили її ще вищою. Однак її обличчя видавалося їй іншим, як звичайно. Великі блискучі очі дивилися з лиця так спокійно, однак заразом так вижидаюче! Чого вони ожидали, чого? Чого ж би? Вона усміхнулася, їй пригадалася її повість.

Нагадавши це, здалося їй, мовби життя лежало перед нею як один прегарний, празничний день, як якийсь світ ясної, препишної, не знаної досі краси...

"Полудне, — задзвеніло щось в ній, — полудне..."

Так, її полудне зближалося, це відчувала вона всіма нервами, в ній співало щось тисячами голосів про його, а її окруження заповідало його.

І чому ж би ні? Вона не бажала ніколи чогось неможливого, не жадала чогось такого ані від людей, ані від обставин. Вона й не спускалася ніколи на силу других, не була і трусом, мала відвагу! Вона й не хотіла милостині від долі — всього того не було для неї. Вона чулася такою сильною і здатною до життя, що, здавалося, для неї не існувало нічого, чого не могла би побороти!

В сій хвилині здавалося їй, що її душу освічує сонце, що воно миготить крізь її нерви, пронизує її, що в її жилах гонить кров скорше і що чує голосне життя в собі і кругом себе.

На час прижмурила очі, мовби боялася, щоби то раювання її душі не згубилося через якесь інше враження. Їй було так мило і гарно тепер... саме, саме тепер... Коли створила по хвилині очі і побачила свій власний образ у воді, впали їй в очі її незвичайно червоні уста.

"Я гарна!" — заговорив в ній якийсь голос.

"Так", — і вона почала приглядатися собі. Вона була дійсно гарна. Сніжно-біла, а до того великі, як сталь сіяючі очі. Стать її була гнучка і струнка, отже, була цілком гарна, в тій хвилині навіть дуже гарна... "Царівна", навинулось їй на думку. Однак тут не було нікого, лиш вона сама... В ній заворушилася туга, така ніжна і непорочна, мов те безхмарне склепіння, синіюче у воді глибоко-глибоко. Вона уявила собі Орядина, а біля його себе...

Він був гарний... так, отже, він і вона. Це було би гарно, "цілковито", як сказала би Марко і як повинно бути.

На її лиці появилася ледве замітна краска. Вона усміхнулася тужливо, однак майже в тій самій хвилині спаленіла ще сильніше, мовби хто заглянув проти її волі нечайно в її душу. Відтак відвернулася насилу від свого образу і покинула то місце, зворушена, з гарячим, спущеним поглядом, та відійшла скорим кроком в одну з тінистих доріг. Але її думки погнались, мов ті барвні мотильки, далі. Так, він був гарний мужчина, і в нім була "раса", а що справді любила у його, то його руки. Вони мали в собі щось з інтелігенції і були гнучкі і майже жіночі. Напр., коли звисали нерухомо з поруччя крісла... Ті його руки була би так радо держала в тій хвилині у своїх руках...

По довгім часі оце знов думала вона над якимись певними відносинами між ним і собою, в котрих він і вона займали б якесь становисько, грали для себе посполу якусь роль. Звичайно відсувала від себе все, що мало характер якого "закінчення". "Так, як воно є, — думала звичайно, — є добре і не потребує змінятися". Багато з інших подій не могло інакше зложитися, — думала вона собі, — і тому було би нерозумно викликувати щось насилу або надто вже потягати до якої вини. Правда, його поведення боліло її, особливо те, що він немов встидався своєї колишньої любові до неї. Але тому й прозвала його в своїм серці "нерозумним" і була би лучче умерла, чим виявила перед ним, що займалася ним. В тій хвилині була її душа так переповнена ним, що вона забула все, чим провинився супроти неї, та була би з ним "поєдналася". Їй здавалося, що вона могла би побороти всі його хиби і вплинути на нього так, щоб його химерна натура випросталася, чула в собі силу за двох, і то цю певну, спокійну силу, що не обманює ніколи. Коли б він находився тепер десь тут в парку, вийшов з якоїсь алеї проти неї, напр., з он тої широкої, обсадженої так густо липами, що їх віти спліталися разом... Показався наперед здалека, а відтак надходив чимраз ближче і ближче...