Розділ 43

Як і обіцяв Вітров, Мишко до мене більше не підходив, та я й не бачила його. Все, що займало мої думки, — це мій подарунок і те, як я вручатиму його Макару... Ох...

До суботи залишалося зовсім небагато часу, і в п’ятницю після пар ми вирушили обирати супровідні прикраси до сюрпризу. Виявилося не дуже складно. Декілька магазинів, і мій погляд впав саме на те, що шукала. Ідеально.

Субота зустріла мене чудовою погодою, а я її — гарним настроєм. Сьогодні дуже важливий день.

Опинившись на кухні раніше за батьків, стала готувати нам сніданок. Три шматочки цільнозернового хліба потихеньку рум’янилися на сковорідці, там же я заздалегідь підсмажила часник на вершковому маслі. Знаю, що не корисно, проте дуже смачно. Грінки були готові за хвилину, і я переклала їх на паперовий рушник, а потім на тарілку. Потім підсмажила скрамбл із білка, прикрила ним тости, а зверху красиво лягли приготовані на сусідній сковорідці жовточки.

Коли увійшли батьки, я вже сервірувала стіл, а кавоварка доробляла останню каву. Краса!

 — Вау, у нас сьогодні свято? — натхненно коментує батько, сідаючи за стіл.

— Аріно, дивись, до хорошого звикаєш швидко, і я теж, — сміється мама, відсуваючи собі стілець.

Я із задоволенням приєднуюсь до них. Чудовий сімейний ранок!

Батьки жартівливо сперечаються про те, хто митиме посуд. Хоча ми всі знаємо хто — посудомийна машина! Обговорюємо першу поїздку на дачу, щоби відкрити сезон. Хочеться, щоб пощастило з погодою, щоб було тепло та сонячно, але ж і дощ нам не завада! Про себе міркую, що вперше приїду з Макаром і, швидше за все, він залишиться в нашому дачному будинку на ніч. Адже батько сам його запросив і навряд чи Вітров повертатиметься до міста. І хоча я вже цілком доросла дочка, але все одно уявляю собі смішно-нахмурений татів погляд. Розмова знову перескакує на миття посуду, і тато скаржиться, що його дами його ж і утискають. Ми регочемо, мама дражниться, що вона жінка, а не посудомийка, і я приєднуюсь до неї, смішно піддражнюючи батька. Він у меншості!

Знову дивлюся на стілець навпроти мене, за яким зазвичай сидів Владик, і в такі моменти безглуздих суперечок нас було два на два. А одного разу ми обговорювали, що батькові варто піти до спортзалу і той за ним плаче. Тато віджартовувався, що спортзал по ньому не плаче, а сміється, і він не хоче його засмучувати, тому туди і не йде. Загалом, розмова про клуб веселих і підкачаних закінчилася тим, що ми кидалися серветками. Ми з Владом, звісно, хоч і мама брала участь, коли в неї випадково попали.

Шкода, що його немає поряд. Навіть не так. Нормально, що він виріс і в нього з’являється власна сім’я, лише шкода, що в нього не вистачає бажання і місця для нашої.

Випадаю з розмови зовсім ненадовго, а коли знову повертаюся зі своїх думок у реальність, то зауважую, що проґавила питання. Тато дивиться з піднятими бровами. І я кривлю його, щоб повторив.

— Я питаю, що подаруєш Макару, Аріно?

— А, цейво, — от же ж… Краще б почула і вдавано перепитала. Був би час обміркувати, — е-е-е… Не знаю, наскільки це класний подарунок, — наповнюю розмову, поки судомно перебираю варіанти. В голові, як зазвичай буває в такі моменти, тільки перекотиполе швендяє. — Абонемент на картинг, — видаю перше, що спало на думку. Чому саме це, навіть не питайте. І сама не знаю.

— Гарний подарунок, — схвально киває батько, — тільки не нехтуйте обмундируванням.

— Звичайно! Там все включено!

— Аріно, це ж небезпечно, — трохи нахмурюється мама.

— Він давно хотів, мам, — знизую плечима, мовляв, питання вже вирішене.

— Гаразд, — вона піднімає руки, здаючись, — зараз повернуся, — і, вставши з-за столу, віддаляється в бік спальні.

Мій телефон тим часом пілінькає, і я відволікаюся, щоб відповісти на Таїне повідомлення. Мама повертається, коли я відкладаю мобільник. У руках невелика коробочка.

— Передай це Макару від нас із мамою, — каже батько після того, як мама сідає і залишає презент на середині столу.

— Вау... — тільки й можу сказати, — це зовсім не обов’язково...

Більше нічого вимовити не можу. Я приблизно уявляю вартість швейцарського бренду «Таг Хоер». Їх ще Ді Капріо рекламував. Не те щоб я фанатіла від Лео, але цілком свідомо віддаю данину таланту. Не про те зараз…

Звісно, це не та сама модель, яку рекламував іменитий актор, — бачу, коли відкриваю коробку, — але бренд дуже дорогий, якісний та знаменитий. Подарунок, м’яко кажучи, крутуватий.

— У кожного чоловіка має бути годинник. Зазвичай вони купуються від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти і завжди нагадують про подію. Нам з мамою буде приємно, якщо перший якісний годинник буде нагадувати Макару про нашу родину. Передай наші найкращі побажання іменинникові, — закінчує глава сім’ї, даючи зрозуміти, що на цьому обговорення закінчено.

Мама киває з м’якою посмішкою:

— Ми раді, що цей хлопчина робить тебе щасливою, Аріно. Останнім часом ти світишся. До того ж він чудово входить до нашої сім’ї, і ми прекрасно ставимося до нього. Саме тому ми захотіли продемонструвати увагу. І справа не в ціні, а саме в тому, що це річ, яка стане пам’ятною.

Погоджуюся. Адже вони вже ухвалили рішення, аж ніяк не радяться зі мною. Я знаю, що ми можемо собі це дозволити, просто трохи не очікувала.

До шостої години я повністю готова. На мені трикотажна обтягуюча сукня до щиколоток кольору темного августиту, зверху укорочений твідовий оливковий піджак і лофери на низькому ходу. Волосся залишаю лежати на плечах, лише підкрутила знизу, надавши образу акуратності та завершеності.

У кухонній скриньці беру подарунковий пакетик і дбайливо укладаю батьківський подарунок. Вирішивши, що повністю готова, йду до вітальні, щоб попрощатися, і зупиняюся, так і не ступивши за ріг. Почуте змушує прислухатися та почекати видавати свою присутність.

— Просто мовчання? Ти впевнена, Христино? Зазвичай таке провертають із мобільником, — здавлено каже тато. Його голос трохи напружений.