Розділ 39

Спільна вечеря з Вітровим скасувалась і була перенесена на невизначену дату, тому він просто відвозить мене додому, заборонивши повертатися одній. Відпиралася у листуванні, сидячи на лекції Кожедуба. Не те щоб я вважала, що мені не потрібна логіка, але з Макаром мені цікавіше, ніж з Валерієм Валерійовичем.

Незабаром у Макара день народження, йому виповнюється двадцять чотири. Відзначає у своїй квартирі, і мій похід до нього в гості на свято об’єднаний із першим візитом до його житла.

— Я відвезу тебе додому опісля, — обіцяє він, заводячи машину, коли після закінчення пари я швидко-швидко втекла східцями, щоб скоріше пірнути в його обійми.

Потреба в ньому зростає з кожним днем, і мені це зовсім не здається дивним. Навпаки, я прагну цього і мене ніц не бентежить. Мені двадцять один, я готова до закоханості і дуже їй рада. Ніхто не цікавив мене раніше, ні до кого я не відчувала і дещиці того, що відчуваю зараз. Навіщо відмовляти собі, якщо я знаю, що він той самий?

— Звісно, я приїду, — кидаю багатозначний погляд у його бік. Цікаво, чи він помітив?

Дідько... Ніколи не була кішкою, але зараз виразно відчуваю, як випускаю кігтики у передчутті.

Сьогодні Таї не було на парах. З Марком вони поїхали до старших Аланьєвих, тому днями ми йдемо обирати подарунок для Вітрова, а потім я залишуся в неї з ночівлею, щоб обговорювати новини за келихом вина. Я скучила за нашими посиденьками і з нетерпінням чекаю дівич-вечора.

Екран мобільного телефону Вітрова спалахує тим самим ім’ям, яке раз у раз знаком питання літає між нами. Він стомлено прикриває очі та скидає дзвінок.

— Макаре, ви зараз бачитеся з Даяною? — хотіла б, щоб мої слова звучали обережно та неемоційно, але ні.

 — Так, — бачу, як напружуються щелепи, — але це нічого не означає, Аріно.

Нічого не відповідаю. Просто киваю, бо хочу вірити, а вигадувати бажання не маю. Але вдавати, що мені все це байдуже, не збираюся. Настрій помітно псується. Мені дуже хочеться запитати, які такі справи змушують його телефонувати і зустрічатися з Даяною, але я не хочу мати вигляд ревнивої жінки.

Адже у нас все добре, дійсно?

Коли бмв паркується біля вже наново пофарбованого паркану, наважуюсь і, повернувшись до нього, все-таки кажу:

— Макаре, я не хочу здаватися нетямущою, але гризти себе здогадками мені теж не подобається. Просто відповідай чесно. Чому ви разом так часто? Що вас пов’язує?

Я допитливо дивлюсь у його очі, а він не повертає голови. Сильніше стискає шкіряне кермо, і мені здається, я чую, як скрипить зубами. Чудове прощання! Впевнена, що моє обличчя змінюється: я опускаю очі вниз, піджимаю губи, піднімаю брови, проводжу по лобі пальцями лівої руки. Я засмучена. І майже впевнена, що відповіді не буде.

Не вважаю за потрібне прощатися. На видиху беруся за ручку, і звук дверей, що відчиняються, ніби приводить Макара до тями. Він хапає за ліву долоню, що хвилиною раніше знайшла ручки сумки, і тягне на себе.

— Ти важлива для мене, Рішо. Навіть не уявляєш наскільки. Я без тебе не зможу вже, — обхоплює моє обличчя долонями, розвернувшись до мене корпусом. — Нічого з того, що було раніше, не має значення, чуєш? Тепер усе по-іншому. Ти моя! — шепоче він у якомусь забутті, а я нічого не розумію.

Я ж не маю сумніву в ньому, просто хочу знати все до кінця. Його слова знову розтоплюють мою душу, наче вершкове масло, заспокоюючи ниюче серце, але розум підказує, що відповіді на свої запитання я так і не отримала.

— Я вірю тобі. Вірю, — шепочу в пориві і кладу руки на його шию в спробі заспокоїти, — я просто хочу знати більше, бо відчуваю те саме до тебе, Макаре. Скажи мені правду, скажи. Що між вами? Ви… буваєте разом?

Його обличчя викривлюється на останньому запитанні, а я голосно видихаю. Виявляється, не дихала в очікуванні. Треба ж таке.

— Думаєш, я зраджую тобі? — фиркає він, відпускаючи мене і відкидаючись на сидіння. — Звісно, ні!

— Може, для тебе це не зрада, Макаре… — бурмочу, переводячи погляд нагору.

— Чому? Вважаєш, перед тим, як забрати тебе з пари, я її в машині... — він не домовляє, але дивиться на мене впритул. Не хочу це продовжувати. На душі стало гидко, а я замість того, щоб піти, сиджу, розглядаючи шов біля шиї на його блакитній футболці. — Для мене будь-яка близькість — зрада. Якби ти була з кимось — то це була б зрада! Дізнаюся, що ти з кимось хоч би цілувалася, Аріно, я його розірву. — Його тон абсолютно спокійний, от тільки це звучить настільки холодно і відчужено, ніби я його втрачаю.

— Такі стосунки не для мене. Я не люблю сидіти на двох стільцях одразу, — відвертаюся до вікна. Як він міг взагалі таке подумати?!

— Радий, що в цьому питанні ми маємо однакове мислення. Тоді що тебе так непокоїть?

— Те, що вона часто поряд із тобою. Адже у вас якісь справи, так? Якщо я маю спитати прямо, спитаю: які справи вас пов’язують, Макаре? І не починай про батьківський бізнес. Колеги моїх батьків теж мають дітей мого віку, але вони не обтяжують мене спілкуванням, — задираю підборіддя, приковуючи його поглядом.

Точніше, мені хотілося б цього, тільки Макар не інші і на мої погляди не реагує як всі інші.

— Є одна справа, Аріно, — ось знову я не Ріша, а Аріна, — вона тягнеться з початку навчального року. Я вирішу дуже скоро, і вони відчепляться від мене. Почекай ще зовсім трохи.

— Вони? Тобто справа не лише у Даяні? — нахмурюю брови.

— Просто довірся мені, прошу тебе. Просто почекай, і все це закінчиться. Я обіцяю! — він кладе ліву руку на кермо, спираючись, і зовсім не дивиться на мене. Він ніби собі обіцяє. Наче щось мучить його, але я не в змозі дізнатися, що саме.

— Я хочу допомогти, Макаре, — шепочу, намагаюся ще пробитися. Адже я прийму все, що завгодно. Все, що є у ньому.

— Просто будь поряд, Рішо. Просто будь зі мною, — його голос знову стає м’якшим.

Руки Макара згрібають мене в оберемок і притягують до себе. Мені не дуже зручно, але чуючи, як глибоко він дихає в моє волосся, відчуваю, як спокійніше б’ється його серце, і готова терпіти незручну позу.