Розділ 38

Дорога додому зараз виявляється занадто повільною. Так завжди буває, коли потрібно дуже-дуже швидко, але бісить це знання не менше київських заторів. Четверта година дня, куди вони всі мчать?! Макар їде швидко настільки, наскільки це можливо по столиці, яка дихає життям. Весна прийшла, і людей на вулицях побільшало. Вони повільніше йдуть пішохідним переходом, частіше безстрашно перебігають дорогу і цим сильніше мене дратують! Мене зараз все дратує: і думки у голові, і люди, і вулиці. Я дуже турбуюся. Мама здалася мені надто схвильованою. Хоч би всі були живі та здорові. Владик! А якщо з ним щось сталося? Яка ж я істеричка в такі моменти, ну! Аж нудить.

Вітров мовчить, сильно стискаючи довгими пальцями кермо. І я вдячна йому за це. Мені зараз не потрібні питання, на які я не зможу дати відповідь, або безглузді заспокоєння, які тільки сильніше хвилюють, бо я не здогадуюсь про причину батьківського дзвінка.

Все, чого я зараз бажаю, — це швидше опинитися вдома, і бажання моє виповнюється через годину і п’ятдесят хвилин у дорозі. І це Макару вдалося кілька заторів об’їхати! Божевільний трафік!

Я вистрибую з машини, щойно Вітров б’є по гальмах. І ахаю. Інакше просто не скажеш! Хвіртка, ворота... все залите фарбою!

— Мамо, ти як?! — підбігаю, коли бачу, як вона виходить із двору.

— Нормально, люба. Все добре, — вона дарує мені такі потрібні нам обидвом обійми. — Макаре, добрий день. Дякую, що привезли мою дочку.

— Здрастуйте, Христино. Облиште. Тільки чи справді такий добрий сьогоднішній день? — остання пропозиція звучить у порожнечу, бо Вітров проходить повз нас до хвіртки, — камера щось показала?

— Тільки вашу ранкову зустріч, — серйозно вимовляє батько. — Камеру збили каменем. Вона одна. Ми не навішували їх як гірлянди, не думали, що варто.

Тато явно незадоволений. Не тільки фарбою, а й мною, але простягнуту Макаром руку все ж таки потискає. Мама, мабуть, уже провела розмову про мій вік. А ось Вітров не збентежений. Він поводиться, як завжди, але супиться, коли оглядає засохлі розводи. Зрозуміло, що він зіставляє це із погрозами, які я отримувала.

— Я вже викликав поліцію. Незабаром приїдуть і напишуть заяву.

— 3аписка? Може, камінь був загорнутий в аркуш?

— Ти що, Аріно, детективів передивилася? Листівку теж не надіслали, — мугикає тато.

Я знаю, що він на взводі, але все одно неприємно. Враховуючи, що листівками із погрозами мене дійсно встигли порадувати. Але він не знає, наскільки реально звучить моє питання.

Правоохоронці з’являються, коли ми вже увійшли до будинку, щоб не розглядати картину на воротах. Приємного мало. Тато йде відкривати особисто, вони входять до будинку, сідають та опитують присутніх. Тобто нас.

«Хто б це міг бути, як ви вважаєте?»

«Чи не було нічого незвичайного останнім часом?»

«Ви не помічали, як хтось тинявся навколо вашого будинку?»

«Можливо, ви з кимось сварилися? По роботі, бізнесу, можливо, клієнти залишилися особливо незадоволені?»

Над останнім запитанням тато задумався. Не знаю чому. У них же все гаразд на роботі, так? Батько відповів негативно. Люди у формі подякували за сприяння та попросили зателефонувати у випадку нашого прозріння. Він говорив не так, звичайно, але ж переказую я. Як Арінці Тумановій хочеться, так слівця в речення і складаються. Вибачте, це нерви...

Проводжаючи поліцію, тато затримався — я у вікно бачила — він довго стояв біля воріт, а чоловік навіть блокнот дістав, записуючи. Подивившись на маму, зрозуміла, що вона теж нічого не знає. Цікаво. Не лише у мене є секрети, так?

Двері грюкають, попереджаючи, що повернувся батько. Втомлений, очі червоні — ця ситуація добряче змусила його понервувати. І невідомо тепер, чи зможуть знайти зловмисника. Мама, щоб зайняти себе хоч чимось, проходить до плити, щоб закип’ятити чайник.

— Ви повечеряєте з нами, Макаре?

— Ні, дякую вам, Христино. Думаю, зараз вам краще побути із сім’єю. Я нічим не можу допомогти, вибачте, але якщо знадобиться адвокат чи охорона, я не знаю, скажіть. Я звернуся до батька.

Він навіть плечима знизує. Бачу, як йому ніяково від того, що сам він нічого не може зробити, не може захистити. Ніжність наповнює мене. І гордість. Так взагалі буває? Цікаво, мама відчувала те саме, коли зустріла батька?

— Перестань, ти дуже багато робиш. Дякую за допомогу та підтримку. Це важливо для нашої родини. Заїдь завтра на вечерю. Сьогодні й справді краще перепочити і стерти це неподобство з воріт, а завтра ми на тебе чекаємо, — несподівано видає батько, випередивши маму.

Я на всі очі дивлюся на тата і, напевно, дуже недоречно до того, що сталося, посміхаюся у всі тридцять два. Попрощавшись, я підіймаюся провести Вітрова і міцно-міцно обіймаю за шию, коли ми виходимо за двір і опиняємось поза межами видимості батьків.

— Дякую тобі, — шепочу кудись у шию, — дякую-дякую-дякую, Макаре!

— Рішо моя… — теплим подихом обдає моє вушко, і, коли я дивлюсь у його очі, щось трапляється. Між нами.

Те саме, що й завжди, тільки сильніше. Електричний струм проходить по венах, перегукуючись із серцем і розумом, і всі вони, всі підтримують мою душу в тому, що Макар — той самий. Я знаю, бачу по очах, відчуваю: з ним відбувається те саме. Він дивиться на мене нічого не приховуючи.

Жодної брехні, жодних недомовок. Нічого, що могло б зруйнувати Нас.

Ранок наступного дня зустрічає мене тривожністю. Я ще повністю і прокинутися не встигла, а погане передчуття вже закралося десь на підкірці.

Перевіривши телефон, трохи посміхнулася — Макар надіслав миле повідомлення:

«Доброго ранку, моя Рішо. Їду за тобою».

Це перетворюється на приємну традицію, люблю його турботу... Так і звикнути недовго!

Збираюся сьогодні досить швидко, дається взнаки стрес учорашнього вечора, і сьогодні догляд за собою не приносить такого задоволення і не допомагає відволіктися.