Розділ 35

Виходжу із будівлі альма-матер раніше, ніж Макар встигає під’їхати. Він попередив, що застряг у заторі, написавши смс, ще коли я сиділа на парі, тож просто чекаю на парковці. Мені хочеться знати правду, хочеться, щоб він розповів усе, як є, був чесним і відвертим. Не хочу накручувати себе у здогадах. Навіщо все ускладнювати, якщо можна відкрити рота і сказати?

Обмірковую те, що трапилося, ганяю в голові варіанти діалогів від найбезглуздіших і огидних до тих, де все закінчується добре з «довго і щасливо». Я навіть з ноги на ногу переступаю в нетерпінні розставити крапки над «і», в небажанні прокручувати по десятому колу в думках одне й те саме, але нічого не можу з собою вдіяти. Я зовсім не вмію чекати.

— Ти як Бембі, Аріно. Летиш на пожежу, — долинає ліворуч від мене, і я вимушено повертаюся.

— Летять або метелики на вогонь, або пожежники, щоб загасити. Формуй думки правильно, Даяно, — тільки її тут не вистачало.

Впевнена в собі, з прямою поставою та нищівним поглядом. Такі жінки найнебезпечніші. Це не Ксюша Федорова.

— Ти можеш скільки завгодно намагатися викрити мене, але краще тобі намагатися викрити Макара.

— Про що ти говориш? — я нахмурюю брови і піджимаю губи. Не хочу видавати своїх змішаних почуттів, але, з огляду на бурю всередині мене, її слова плутають, але в ціль потрапляють.

На стоянку в’їжджає знайома БМВ, її власник уміло паркується і виходить з машини, я помічаю це краєм ока. Моя увага прикута до неї, до Даяни.

— Тебе не збентежила різка і нав’язлива увага короля університету до себе? — вона відкидає з плеча довгі темні пасма, трохи похитуючи стегнами.

— Даяно, що відбувається? — ураганом вривається до нашого простору Вітров. Він притягує мене до себе і свердлить поглядом дівчину, що стоїть навпроти нас. Свою колишню дівчину.

— Нічого, Макаре. Просто хотіла, щоб сліпа прозріла, — вона дивиться тільки на нього, зовсім забувши про мене, — окуляри протерти, а може, навіть розбити.

Між цими двома, крім словесної, відбувається ще й якась німа розмова. І я ніяк не можу її розгадати.

— Не лізь не в свою справу, — в голосі загрозливі нотки, рука на моїй талії напружується.

— Думаєш, так можна? — кліпає довгими віями, і куточки її губ повільно повзуть угору, роблячи вираз обличчя хижим.

— Гарного тобі дня, Даяно, — холодно цідить Макар і веде мене до машини.

Наступна наша зупинка у знайомого вже скверу. Їхали у тиші. Я не хотіла перепитувати, що означає кожне сказане ними одне одному слово, він… Не знаю, просто мовчав. Назвала б цей сквер нашим, якби не безлад у моїй душі. Не хочу робити поспішних висновків, проте, думаю, всім знайоме це чарівне відчуття, коли серце сподівається на краще і шепоче слова заспокоєння, тоді як всезнаючий мозок малює дуже специфічні для сприйняття картинки Макара та Даяни. А я підкреслюю, що являюся дуже емоційною натурою. Можу і по пиці дати, як би між іншим. Ні на що не натякаю, просто до уваги. Але мовчу. Тільки зітхаю для заспокоєння.

Макар звично відчиняє дверцята і допомагає вийти з машини. Потім відкриває багажник, щоб дістати звідти плед та кошик. Що? Ну ні! Не розтоплюй моє серце! Спочатку зізнайся, що віслюк. Інакше як я такому ідеальному по обличчю проїдусь?!

Але він не жаліє. Веде мене до прихованої від очей галявини, де неподалік розташувалася на пікніку така ж парочка. Точніше, не така сама. Там хлопець нормальний, а в мене довбень і брехун.

Вітров ставить важкий кошик на траву, щоб розстелити покривало. Допомагає мені присісти, треба ж, який джентльмен! Мене не дратують ці дії, я навмисне дублюю їх саркастично у своїй голові, бо… Все ідеально! Він уважний, розташовує до себе, згоден обговорювати те, що мене турбує, йому подобається, що я багато їм, а ще він брехун. І якби не це останнє… Загалом, у голові я вже вирішую, чи потрібно хрестити нашого міні-Вітрова. Тільки от у моїй фантазії немає місця Даяні, а в його житті їй місце якраз є!

Тим часом Макар розкладає сир, м’ясну нарізку, фрукти, яблучну галету та пляшку вина з келихами. А потім теплозберігаючі контейнери. Вони закриті, але я знаю, що там м’ясо, бо ми з Макаром сіно не їмо.

І це знову ділить мене навпіл: одна частина плавиться від розчулення, а друга лається словами, які хороші дівчатка вголос не вимовляють. Але я не хороша, а, швидше, чортеня.

— Аріно, ти дуже важлива для мене, — починає він, і я не витримую.

— Дуже важлива, але вона теж важлива? Я просто не розумію тебе, Макаре. Знаєш, як це виглядає з мого боку? Збоку взагалі?! — накидаюся на нього з ходу і розумію, що ідея не виглядати скандалісткою з тріском провалилася.

— Я знаю, — зупиняє він, — знаю. І про ресторан учора, і про сьогоднішній ранок знаю. Але тобі не треба ревнувати, — а оце він даремно сказав.

— Це не ревнощі, — відрізаю зовсім іншим тоном. Серйозним та категоричним. — Зовсім ні. Але найбільше на світі я ненавиджу брехню. І коли ти кажеш, що між вами нічого немає, а потім з’являєшся з Даяною в універі, в якому вона не вчиться, це наштовхує на думки, що ти водиш мене за ніс і цей пікнік має бути для неї, а не для мене.

Чи то через те, що я гранично відверта, чи я сказала якусь фразу, яка зачепила його, але щось у виразі обличчя здається мені дивним. Усього на якусь секундну частку. Напевно, зараз мені все видається не таким.

— Тільки ти, Аріно. Я серйозно. Тільки ти, — він дивиться впритул, просто в очі, — як би все не почалося в нас, хоч би що там не було на початку, але зараз все не так. Вона не важлива, у нас давно нічого немає. Просто наші батьки дружать та ведуть разом бізнес, тільки тому вона тут і тому іноді ми бачимося. Я довго не був у стосунках, але якщо я з тобою, то я з тобою.

— А ти зі мною? — питаю, високо піднявши підборіддя. Звісно, мені цього достатньо. Я не братиму слід і не переслідуватиму його чи Даяну, а потім наймати кілера, щоб він дійсно був тільки моїм. Так більшу частину універу... Загалом, слів мені достатньо.