Розділ 33

До кінця обіду мамі набирає адміністратор і просить по можливості повернутися до клініки раніше.

— Моя постійна клієнтка приїхала, її доньці сім років. Дівчинка страждає від гострого болю, просить оглянути. Я, звичайно, не дитячий стоматолог, як зараз модно говорити, але їхній лікар на відпочинку, а водити до кого-небудь дуже погана ідея, — вибачаючись, пояснює мама.

— Звісно, ти йди, я ще замовлю десерт, — киваю, посміхнувшись.

Мама повертає в сумку щоденник, який щойно звідти витягла, і, кинувши туди ж телефон, встає з-за столу. Залишивши слід червоної помади на моїй щоці, вона граційною ходою виходить із зали.

Піднімаю руку, окликаючи офіціанта і, перегортаючи принесене ним десертне меню, зупиняюся на яблучному штруделі. В очікуванні десерту беру телефон і відлучаюся до жіночої кімнати. Після того, як я сполоснула руки і витерла їх паперовим рушником, отримую повідомлення від Маші Зоряної. Вона скидає університетський прикол про градацію учнів від першого курсу до магістратури та різницю у розхитаній психіці. Це здається мені смішним, і я відправляю їй у відповідь смайлик, що сміється, з написом «правда життя».

Опускаюся на диван і насуплююся. Щось не так. Дурниці! Це ж ресторан, а не прохідний двір! Все одно, що в універі щось трапилося би… А трапилося! Дідько! Швидко, з якоюсь панічною швидкістю лізу до сумки. Коли я виходила до туалету, то взяла лише телефон. Там і гроші на карті, а гаманець я із собою все одно не ношу. Та й немає у цій сумці нічого цінного. Що могли вкрасти? Зошити? Нічого немає. І тоді, не впоравшись із собою, витрушую вміст на диван. Офіціант, що приніс десерт, дивиться на мене круглими очима, але, швидко прийшовши до тями, залишає мене одну. Він нічого не каже, звичайно ж. Не того рівня заклад.

Все одно нічого. Ну і дуринда ти, Аріно! Навигадувала собі! Якщо чогось і домагався цей навіжений з валентинкою, то це паніки. І я сама на тарілочці йому це принесла! Сердячись на себе і лаючись пошепки, складаю зошити назад у сумку. Але по одній і заздалегідь прогортаючи. Переконую себе, що просто відтворюю однотипні дії в спробі заспокоїтися і більше нічого. Навіть подібного роду рутина має допомогти отямитися. Я все склала і нічого підозрілого не знайшла. Оце фантазія розігралася. Видихаю, відчуваючи, як розслабляється спина, яка весь цей час була рівною, немов палиця, і вилиці, настільки я стиснула зуби. Витираю неіснуючий піт з обличчя і на кілька хвилин відкидаюся на спинку дивана. Хоробрись чи не хоробрись, а злякалася досить сильно.

Ручку не забути! Навіть не пам’ятаю, як жбурнула її на стіл. Стоп! Вона не моя. Це ручка зі шпаргалкою. У мене така класі у дев’ятому була. Збоку в корпусі заховано висувну стрічку з листком для записів. Навіть не думала, що їх ще випускають. Відкрити чи ні? Їжака тобі на пʼяточку, та не бомба ж там, справді! А на підкірці щось недобре крутиться. Та ну його до... далеко і надовго! Роздратування через страх зробити елементарну річ накочує хвилями. Була б я магом вогню — тут би все вже палахкотіло. Смикаю за край механізму і... нормально все. Я жива, довкола нічого не вибухнуло. Напис лише радості не додає.

«Я тебе скрізь знайду».

Очманіти, так?

Нахиляюсь і дивлюся біля диванчика. Може, пропустила щось? Я навіть сідаю навпочіпки і свічу телефоном, щоб можна було щось побачити під ним.

— Вибачте, ви щось загубили? — тактовно цікавиться офіціант, що раптом опинився поруч. Мабуть, я надто дивно виглядаю.

— Можливо, — сідаю назад на місце, у супроводі стурбованого погляду. Він дивиться, ніби я божевільна.

— Чи можу дізнатися що? Може, я зможу допомогти.

З такими подарунками я скоро втрачу сон! Але вголос, звичайно, цього не говорю. Зачекайте-но.

— А ви нікуди не відлучалися? — примружую очі, окидаючи його з голови до ніг.

— Ні. Нині небагато столів. Мій — ваш і ще один на веранді, — киває за вікно, але мені не видно столу.

— Скажіть, а хтось заходив у ресторан, поки я відлучалася? — я знаю, що персонал зазвичай не здає явки та паролі, але ж я не ПІБ питаю.

— Молодий чоловік заходив, питав, чи є вільні столи на вечір, і дівчина уточнювала, де вбиральня, — трохи заплутано розповідає хлопець. — Та сама, що відпочиває на веранді. Щось трапилося? — мабуть, контроль мені все ще непідвладний і в мене на обличчі багато написано.

Я ще раз кидаю погляд на веранду і від шоку відкриваю рота. Чи не багато потрясінь за день? Даяна скидає з себе плед, а потім робить кілька кроків назад, щоб пропустити когось. І коли цей хтось повертається, щоб, мабуть, відповісти Даяні, я притискаюся до спинки дивана, щоб він не побачив мене, і дякую офіціанту за допомогу. Хлопець і так побачив більше, ніж слід. А я намагаюся заспокоїтися, аби мої очі залишилися в очницях, а не вилетіли з орбіт, бо поруч із Даяною стоїть Макар Вітров.

Я виглядаю у вікно за кілька хвилин. Макар усаджує дівчину в таксі, а сам йде до своєї БМВ, клацаючи щось у телефоні. Що він робить, загадкою не залишається, через пару секунд мій телефон вібрує вхідним. «Попутний» світиться на екрані, супроводжуючи вхідний виклик нашим селфі на даху. Ми посміхаємось, очі виглядають щасливими. А я не знаю, прийняти дзвінок чи скинути. Занадто багато за останню годину сталося.

Аріно! Коли тебе щось збивало з пантелику?!

— Алло, — піднімаю трубку, спершу глибоко вдихнувши.

— Привіт, Рішо, де ти?

— В Авалоні, — щиро кажу і дивлюся на нього через вікно.

Макар зупиняється, мовчить, а потім дивиться на ресторан. Я махаю йому через вікно з незворушним виглядом, він киває, скидає виклик і йде до будівлі, звідки п’ять хвилин тому відправив даму.

Закидаю злощасну ручку у відділення сумки. Даяна? Я була про неї кращої думки. Ксюші такі дії цілком підходять. Дрібні капості, які змушують з глузду сходити, переживати, а вона тим часом насолоджується дійством через лаштунки. Тоді як Даяна не справляє враження дівчини, яка вступає в бій за чоловіка. М-да... Оце докотилася. Але лишу це на потім. Зараз є важливіші справи.