Розділ 26

У четвер ходжу університетом у прямому сенсі обертаючись. Якби мені сказали «Ходи і обертайся», я б посміялася у відповідь, але зараз не смішно. Вчора ми з Таєю перебрали сотню безглуздих варіантів.

Першою підозрюваною, звичайно, була коза Саша.

— А що, поки ми з Машкою балакали, підійшла і запхала його в сумку! — емоційно розмахувала Жарова руками, підливаючи в мій келих вина. Зазвичай, я на розливі, але вчора мені не до цього було. Замість веселих зборів була душевна реанімація.

— Не знаю, мені здається, вона не настільки винахідлива… — насуплююся я, сьорбаючи напівсолодке, — язика почесати — це так, але щоб отаке. Це ж треба вигадати, час витратити… Заморочитись, коротше!

Тая була згодна, і ми хотіли було продовжити пошуки в інших напрямках, тільки дорога була розгалужена і вела в глухий кут. Народу, якщо людською мовою висловлюватись, було достобіса, щоб одного когось визначити. Та й теревенили ми, а не ловили лисицю на зайця, тобто збоченку на сумку. У результаті так ні до чого і не прийшли.

І зараз я підозрювала кожного, хто проходив поряд, вітаючись чи не помічаючи, відводячи очі чи дивлячись ніби побіжно, повз, поспішаючи у власних університетських справах. Вляпалась, то вляпалась! От же ж лайно!

Кожедуб почав своє бурмотіння, а я все аналізувала й аналізувала вчорашній день, знову опиняючись ні з чим. Як той злощасний легковик, який проїхався бездоріжжям і застряг колесом у ямі. Водій тиснув на газ, але машина лише буксувала. Так і я прокручувала спогади вчорашніх хвилин сидіння на лавці, намагаючись вичавити зі своєї пам’яті максимум, і... нічого. Тільки буксувала.

— Це просто чийсь дурний жарт, — прошепотіла Тая, намагаючись заспокоїти, проте по очах я бачила, що і вона не вірить власним словам. Жарова навіть пропонувала розповісти про це Марку, тільки я не хотіла його втягувати. Подруга обіцяла мовчати.

Я пішла у бік деканату після третьої пари. Тая затрималася у набридливого Сидельцева. Щось не влаштовувало його у рефераті.

— Ви писали його нашвидкуруч, Жарова, тож затримайтеся і дайте відповіді на мої запитання, — вимагав він, поки ми складали навчальні атрибути. Тая зітхнула і попленталася до викладацького столу, а мені ніц не залишалося, крім як піти.

Дорогою на мене наштовхнулася заступниця декана з навчальної частини — Світлана Вікторівна Мілененко. Вона увіпхала мені кілька папок з паперами і веліла негайно віднести ці надзвичайно важливі документи в деканат. Ось тому я туди прямую.

— А де Тая? — зупиняє мене Аланьєв.

— Із Сидельцевим обговорюють її реферат. Причепився, як банний лист, — пирхаю, не обтяжуючи себе коректністю.

— М-да, набридливий аспірант, усю кафедру вже заїв. — Відверто говорить Марк, розуміючи, що наша розмова далі Таїних вух не піде, а вона і так про це знає. — Що за дурницю тобі підкинули, Аріно? — він дивиться вимогливо, і я, лаючи про себе Жарову, не сперечаюся під його важким поглядом. Який сенс відмовлятися, він знає з перших вуст!

— Ось, — знайшовши в телефоні світлину, зроблену вчора на всілякий невідомо який пожежний випадок, простягаю йому.

— Ніхрена собі! — лається він, і це тільки підкріплює мою впевненість: усе серйозно. — І це усе?

— До цього були погрози в інсті, але я думала, що це просто балаканина, а тут прямо детектив!

— Головне, щоб детектив не переріс у хорор, — невдоволено коментує Марк, повертаючи мені мобілу.

— Та годі? Напевно, хтось просто хоче роздражнити, — кажу якомога спокійніше, а в самої долоні мокрі.

— Не ходи вулицями, коли стемніє. Поки що цього буде достатньо. Якщо знадобиться, найму тобі охорону, — і от цілковито спокійний, але серйозний настільки, що по шкірі холодок проходить. Охорона? Дідько...

— Одного разу це не увінчалося успіхом, — нагадую і відразу шкодую про свій задовгий язик, бо Марк різко смикає щелепою, пригадуючи ті самі події, де охоронці облажалися.

— І тепер вони охороняють лише двері супермаркету. Зараз у мене і там знайомства є, тож не турбуйся.

— Дякую, я скажу, якщо що. Хоч ти й так дізнаєшся, — намагаюся виправити ситуацію, і він усміхається, — і передай своїй нареченій, що вона ябеда, — я показую йому язика і, розвернувшись на п’ятах, іду туди, куди була відіслана заступницею декана Мілененко.

Поглянувши на годинник, розумію, що на пару запізнююся, тож пишу Каті смс з поясненнями і дублюю його ябеді — подрузі. Стукаю, перш ніж увійти, і, швиденько переказавши секретареві, навіщо я тут, залишаю папери і поспішаю відкланятися. Проходячи повз закутку, де за невеликим поворотом заховані двері підсобки, мене хтось різко хапає за руку і тягне. На тлі всіх подій я навіть скрикнути не встигаю! Ніколи не була набожною. «Отче наш» знаю лише до першого рядка, власне, «Отче наш» і все, але страшно так, що в піт кидає.

Коли сильні руки розвертають мене і я можу бачити кривдника, то замість потоку добірної лайки просто видихаю. Гучно видихаю. Ноги трохи підкошуються від полегшення, і я навіть трохи згинаюсь навпіл.

— Зовсім збожеволів, Попутний? — виходить сипло, і мені доводиться прокашлятися, але я точно рада його бачити. Думки про те, що робити маніяку в універі, сумнівів не викликають. Тому що ніхто здоровий не різатиме фотки, клеїтиме їх на валентинку і підписуватиме так.

— Злякалася? Даремно! Хоча у тебе такі красиві очі, волосся і ти вся, що я тебе з’їм! — нескладно цитує «Червону шапочку» і буквально вгризається в мій рот.

Цілує аж ніяк не ніжно, доводячи, підтверджуючи, наскільки справді сумував.

— Божевільний! — ледь чутно, бавлячись. Насолоджуючись тим, яку реакцію в нього викликаю.

— Це все ти, Аріно… Ти мене таким зробила!

Його хрипкий шепіт разом із поцілунками діють на мене тим самим чином, який якомога природніше намагаються зіграти героїні відомих мелодрам. Тільки мені грати не доводиться. Приємний жар розходиться по тілу, я плавлюся від його губ і бажання, яке огортає обох. Наша дикість закінчується далеко не одразу, і я вже розумію, що на пару не йду. Вона пройшла десь повз мене.