Розділ 17

Наступного ранку збираюся з особливою ретельністю. Я вже вирішила, що не поїду, але давати по зубах завжди ефектніше шпилькою, ніж шльопанцем. У переносному значенні, звісно. Вдягаю сукню кольору оливи. Нічого такого, крім того, що сидить вона наче друга шкіра і виглядає приголомшливо; ботильйони на тракторній підошві та кілька масивних кілець. Готова. Волосся у мене від природи рівне і зараз лежить як треба. Довго дивлюся на вишневу помаду, але в руки не беру. Подумає ще, що заради нього вбралася. Зрештою, сукні у моєму гардеробі не рідкість, як і масивні прикраси. А ось із помадами я ще тільки починаю експериментувати. Краще не перегинати палицю.

До універа підкидає тато, і, цмокнувши його в щоку на прощання, я відчиняю двері і застигаю. Бачу Попутного, Мишка та її теж. Вона тут не вчиться і зовсім не потрібно бути мудрим як Соломон, щоб поєднати очевидне та зрозуміти, що Даяна тут із ним. Тато сигналить, питаючи, чого застигла, і я махаю йому рукою, подумки закочуючи очі через те, що привернув увагу.

На щастя, на паркування в’їжджає авто Аланьєва, і я видихаю. Не хочу йти до універу повз них одна. Тож користуюся застарілим методом: дістаю мобільник, зображаючи президентську зайнятість. На компанію намагаюся не дивитись, але сумнівів, що мене помітили, немає.

— Привіт, — цмокає в щоку Тая. З професором ми зазвичай чемно одне одного обіймаємо під час зустрічі, але не на очах усього університету, звісно, так що обходимося кивками.

— Марку, а можеш запитати у тієї дівчини поряд із Вітровим, що вона тут робить, га? Вона тут не вчиться, а мені треба знати, — торохкочу, поки ми прямуємо до входу вишу. Ми вже близько, боюся не встигнути.

Аланьєв спочатку з подивом дивиться на мене, а потім посміхається, явно все розуміючи. Та й начхати! У мене таємна зброя є: непомітно штовхаю Таю ліктем, підморгуючи.

— Любий, ну будь ласка, — торкається вона його руки. Ну все! Справу зроблено!

— Здрастуйте, Марку Валентиновичу! — звучить скрізь. Менш бажаним для студенток Аланьєв не став, але розумію, чому Тася цього не помічає: він дивиться на них, але не бачить.

— Доброго ранку, Макаре, Михайле, — відповідає на їхнє привітання Марк і навіть зупиняється, щоб потиснути руки. Нам з Таєю дістаються кивки, — а ви перевелися до нас нещодавно? Не пам’ятаю, щоб бачив вас, панночко, — чемно цікавиться він, ніби між іншим. Докладаю всіх зусиль, щоб не блищати, як начищений самовар.

— Ні. Я навчаюсь в Італії. Туди переїхала моя родина близько п’яти років тому. Але в батька тут філія, ось приїхала на зимові канікули і трохи затрималася, — відверто сказала вона.

— Тоді нехай щастить! — бажає Марк, відзначивши мою посмішку. Начебто крім нього ніхто не побачив. — Тобі варто попрацювати над емоціями, Аріно, — зауважує він, заходячи усередину.

— Невже так помітно? — дивлюсь на нього. Навіть не намагаюся носа задирати, Аланьєв людей наскрізь бачить.

— Доволі сильно. Ти емоційна і тобі складно вийти з моменту, навіть коли ситуація вже закінчилася, а в ситуації, яка злить, і поготів. Тому намагайся думати про щось інше і стеж за жестами та мімікою. Згодом навчишся.

— Дякую.

Марк прощається з нами і йде в інше крило. Нарада у них якась. Це мені вже Тая сказала по дорозі на пару.

— Якийсь він чужий, — кажу Жаровій, коли сидимо на великій перерві у буфеті.

— Марк? — округлює очі.

— Та ж ні, Макар.

— Все ж таки Макар? — і, кивнувши собі, продовжує: — Відсторонений він був зранку. Наче не в цьому світі...

— Згадаєш сонечко… — бурмочу про себе, бо король і його шапіто увалюються до кафетерію.

Вони набирають їжі, проходять до свого столу та розсаджуються. Бачу, як Мишко киває в мій бік, і хлопець, що сидить поруч з ним, обертається. Вдаю, що говорю з Таєю, але бічним зором помічаю, як Вітров нахиляється через стіл і щось говорить. Глумлива посмішка сповзає з Мишиного обличчя, і він піднімає руки в жесті, мовляв, здаюся. Макар повертається, я не встигаю відвернутися, і ми пересікаємося поглядами. Він просто дивиться, а я зовсім нічого не бачу в його очах. Відвертаюся першою.

— Ти доїла? — запитую для формальності.

— Ага, — піджимає губи Тая і встає за мною.

Даяни з ними немає, але Попутний точно не той, яким був, коли годував мене долмою, обговорював фільм і грав у боулінг. І коли їхав рятувати мене від того гопника.

Засмутилася… Навигадувала собі повітряних замків, а воно все зовсім не так. Але, коли виходжу з універу і прощаюся з Жаровою, Попутний стоїть біля машини і дивиться на мене.

Зовсім отетерів, га?!

Проходжу повз, він хапає за руку і повертає до себе обличчям.

— У мене все готове, Аріно, поїхали. Ми домовлялися вчора, пам’ятаєш? — заглядає мені у вічі, як ні в чому не бувало. Гаразд, не заглядає, наче такса, а просто дивиться, але мені таки хочеться, щоб заглядав!

— Пробач, солоденький, багато справ нагромадилося, доводиться вирішувати. Кому, як не мені, знаєш? І так, я з тобою ні про що не домовлялася, взагалі побачила повідомлення лише пізно ввечері, коли повернулася від гостей, і нічого тобі не обіцяла. Так що на все добре. Катай на своїх Попутних вітрах когось іншого!

Занадто швидко розвертаюсь, щоб піти, тому просто не бачу задоволеної посмішки на вустах Макара. Останні слова очевидно були зайвими. Аланьєв має рацію, потрібно краще себе контролювати.

Але як це можливо, коли той, хто тільки-но почав подобатися, вже так сильно бісить?!