Розділ 14

Батькам, я, звісно, нічого не розповіла. А ось Таї — у барвах.

— Ти уявляєш! От кікімора клишонога! — що детальніше я розповідаю, то більше злюся, — а він! Теж вдалий. Взагалі ж у ситуації не розібрався, нормально? Я розумію, що вона його наречена, але ж я теж не чужа людина!

— Пощастило так пощастило тобі із невісткою (братовою), — Тая хитає головою, порпаючи виделкою салат у кафетерії.

Сьогодні понеділок і знову вікно, тільки цього разу ніяких конференцій та Вітрова по сусідству. Я його так і не бачила. Як почула, що він поїхав кудись минулого вівторка, то все. Чи бува в люк провалився?

— Я взагалі думала, що він мені зателефонує, а от і ні. Не знаю, сам так вирішив чи ця меґера накрутила, але ситуація просто жах, — я видихаю і відкушую величенький такий шматок від піци.

— Звісно, я його давно не бачила. Але те, що ти розповідаєш, зовсім не схоже на Влада, — подруга насуплює брови і дивиться на мене похмуро.

— Він ніби зачарований, Тась, — я знизую плечима. — Просто…

Ми обговорюємо це з того самого вівторка. Вже вздовж і впоперек по братику з його стадною самицею пройшлися, а мені мало. Але Тася тільки з розумінням співчутливо підтакує.

Сьогодні чотири пари, і після останньої в Козина Жарова йде до кабінету Аланьєва, а я виходжу з будівлі вишу.

— Привіт, цікава, справжня, дивовижна Аріна.

— Слухай, Вітров, у мене взагалі багато хороших якостей. Тож, коли вже почав, перелічуй їх усі, — метикую, а сама намагаюся придушити посмішку. Я рада його бачити. Чомусь…

— Поступово я їх всі дізнаюся, не сумнівайся, — куточок його губ повзе вгору, роблячи вираз обличчя самовдоволеним. — Поїхали, — киває у бік бехи.

Я роздумую. Справді зважую за і проти у своїй голові. І погоджуюсь, просто киваю, розуміючи, що дуже хочу розвіятися після тієї ситуації з братом. Тому йду разом із Макаром до його машини та дозволяю усадовити мене в салон. Поки Попутний обходить машину, бачу у вікні Федорову. Вона наче відчуває Вітрова. На запах йде чи що?

Я очікую на шикарний ресторан. Просто тому, що це Вітров. Він звик до вишуканого життя, звик марнотратити татові гроші. Очікується, що козирне пафосом, ан-ні. Паркується біля скверу та виходить. Тут тихо, людей мало, бо зараз четверта година та час робочий, але тут і там зустрічаються кіоски з кавою на виніс.

— Несподівано, — зізнаюся відверто. Макар гмикає.

— Цікава в тебе думка про мене склалася, Аріно.

— А яка може бути думка про хлопця, котрий дівчат як рукавички міняє та звертається до всіх на світі «крихітка»? — говорю прямо, коли ми виходимо на головну вуличку.

Я взагалі занадто прямолінійна і не вважаю це своєю поганою рисою. Я краще спитаю прямо, ніж ходитиму околяса.

— Це називається молодість. До того ж, тебе я називаю Аріна. Що ще про мене говорять?

Вітров не виглядає здивованим, обуреним чи враженим. І мені імпонує, що він не зрікається, не виправдовується і навіть не доводить, а висловлює свою точку зору. Це виглядає... досить зріло.

— Кажуть, — продовжую, йдучи поруч з ним алеєю, — що ти з Мишком посперечався на одну журналістку на другому курсі. Та ще й так, що вона потім перевелася в інший університет, — краще знати від першоджерела, правда? А в мене саме з’явилася така можливість.

— А це серйозне звинувачення, — він нахмурюється, — ти не думала, що, якби це було правдою, на мене б дівчата так не вішалися?

— Я думаю, що їм неважливо, правда це чи ні. Якщо дівчата розглядають подібне як правду, то вважають ту дівчину дурепою, а вас, чоловіків, альфа-самцями. Ти знав, що за статистикою жінок засуджують і звинувачують здебільшого саме жінки? Плюс, дівчата люблять поганих хлопців і дуже хочуть стати тією самою Бель, яка виправить Чудовисько, — я навіть вказівний палець виставила у повчанні. — І це не кажучи про те, що у них мізків, як у мушлі.

— Ти сама щойно засудила жінок, — зауважує він з усмішкою.

— А хто казав, що я свята? — розводжу руки в сторони і посміхаюся у відповідь.

Вітров гмикає, але більше нічого не каже, я теж мовчу. Нависає пауза.

— Ось тут тобі сподобається, — Макар вказує на невелику кав’ярню зі столиками і, коли підходимо ближче, відчиняє двері, запрошуючи увійти.

Ми гуляємо вже хвилин сорок, а на початку лютого піти погрітись — чудове рішення. Замовлення робить Вітров, я стягую верхній одяг і сідаю за вільний стіл. Їх тут лише п’ять, але заклад має досить затишний вигляд.

— Люблю млинці! — вигукую, коли Макар ставить на стіл два підноси з широкою посмішкою до вух. Хоч зав’язочки приший, от правда. Але в мене, напевно, така сама.

— Це моя улюблена страва! — він підштовхує один із підносів ближче до мене і сідає навпроти.

— Із чим ти любиш?

— Зі згущеним молоком… — я трохи здивовано дивлюсь на тарілку.

— Я теж, тому такі й узяв, — він бере в руки виделку і відтинає собі шматочок.

Дивлюся, як він мружиться від насолоди, і теж куштую. Це дуже смачні млинці. Мама готує смачніше, звичайно, але ці також на рівні.

— Не треба вірити всьому, що чуєш, Аріно, — різко серйозно каже він, витираючи рота серветкою.

— Правда? — піднімаю брову.

Не сказати, що я довіряю всьому, про що говорять, проте, спостерігаючи за буднями хлопця, що сидить навпроти, сумніватися в почутому досі не доводилося. Тож яка є інформація, таку й юзаю. Не було необхідності рити носом землю, щоб дізнатися, чи це все правда. І сьогодні, під час нашої зустрічі, я тому й питаю його про те, що чула. Його відповіді або підтвердять, або спростують чутки. Звичайно, всі можуть брехати, але ж я не можу не довіряти всьому світу.

— Вірити треба або собі, або фактам, Аріно, — він не зводить з мене погляду. — Ось що ти зараз відчуваєш?

— Відчуваю, що не довіряю тобі, Вітров, — ставлю лікті на стіл і у відповідь дивлюся йому в очі.

— Чому? — здивовано скидає брову.

— Тому що дати по пиці шпані і нагодувати мене недостатньо, щоб завоювати мою довіру. Я й до тебе не погано харчувалася, тож цим мене не здивуєш. А тепер відвези мене, будь-ласка, додому.