Дуже великий розділ

Чат знову «вибухнув». Я сиділа в темряві своєї кімнати, дивлячись на екран, де сповіщення сипалися одне за одним, як дощ по склу.

​«Віко, це надто ризиковано», — писав Марко з Києва.

«Давай просто перепишемо цей момент, щоб ніхто не причепився», — просила Ліля-Лаванда, і я майже бачила, як вона нервово кусає губи у своєму Львові.

​Я відчувала, як всередині мене, під шаром спокійної шкіри, знову починають проростати шипи. Я не була лавандою, яка дарує мир. Я не була бузком, що пахне приємними спогадами. Я була троянда, і моя природа — захищати себе гострими словами, коли хтось намагається зробити мій текст безликим.

​— Ви боїтеся? — тихо запитала я в порожнечу, перш ніж набрати відповідь. — Ми всі боїмося. Але Соломія пішла, бо не змогла витримати цієї брехні. Ви хочете, щоб я теж пішла?

​Я згадала її останнє повідомлення. Вона нічого не пояснювала. Просто видалила все, залишивши після себе порожнечу, яка відчувалася сильніше, ніж будь-яка критика платформи. Вона зів’яла, бо її змусили підрізати коріння.

​На екрані з'явилося повідомлення від Максима: «Ти стаєш небезпечною для нас, Віко».

​Я засміялася. Гірко, майже колюче.

— Я небезпечна для вас? Чи я просто єдина, хто не хоче ставати пластиковою квіткою у вашому ідеальному саду?

​Я заблокувала чат. На душі було важко, емоції накопичувалися тижнями, як вода в дамбі, що от-от прорветься. Я не могла писати «безпечно». Якщо я не буду писати свою правду, то яка взагалі різниця, чи я автор, чи просто тінь?

​Я відкрила новий документ. Курсор блимав, наче серцебиття. Я знала, що завтра знову буде конфлікт, будуть суперечки, будуть спроби «виправити» мене. Але зараз, у цій темряві, я була справжньою. Я — троянда. І якщо комусь не подобаються мої шипи — хай просто не торкаються мого тексту.

​Я почала писати. Цього разу — без цензури. Без страху. Справжню правду, яку я так довго носила в собі.

Пальці літали по клавішах, вибиваючи слова, які раніше я боялася навіть думати. Кожен рядок відчувався як удар батогом — по мені, по моїх страхах, по всьому тому «правильному» фасаду, який я так старанно будувала, щоб не отримати бан.

​Я дихала важко, майже задихаючись від люті та полегшення. Це було схоже на те, як вириваєш колючку, що вросла в серце: боляче, кров пульсує, але вперше за довгий час я відчувала, що дихаю не наполовину.

​— Чому я повинна бути зручною? — прошепотіла я в порожнечу кімнати, і мій голос здригнувся від відчаю. — Чому моя правда має бути зрізана під корінь лише тому, що комусь у високих кабінетах платформи стає некомфортно?

​У голові сплив образ Соломії. Я бачила її усмішку, таку щиру, і те, як вона згасала з кожним зауваженням модераторів. Її тексти були її душею, а вони вимагали викинути з них усе, що робило її живою. Мої очі наповнилися сльозами — гарячими, пекучими. Я люто стерла їх тильною стороною долоні. Троянда не плаче, троянда колеться.

​Я знову подивилася на телефон. Екран не вгавав. Марко, Андрій, Ліля — вони всі щось писали, вони всі панікували, бо мій «бунт» загрожував їхньому спокійному існуванню в цьому штучному «літературному саду». Вони боялися не за мене — вони боялися втратити свій комфорт.

​«Ви не розумієте, — думала я, вчепившись у край столу, аж побіліли кісточки. — Ви всі живете в ілюзії, що вас не чіпатимуть, якщо ви будете тихо сидіти в кутку. Але щойно ви станете достатньо яскравими — вас теж зріжуть».

​Моє серце калатало десь у горлі. Це був не просто гнів — це була агонія людини, якій забороняють говорити рідною мовою власної душі. Я відкинула телефон на ліжко — він здригнувся від чергового сповіщення, але я вже не дивилася.

​Я була одна проти всіх. Проти платформи, проти правил, проти навіть своїх друзів, які так легко зрадили свободу заради безпеки. В цій кімнаті, огорнутій нічним мороком, я відчувала себе максимально вразливою і водночас — непереможною. Я відчувала кожен свій шип. Я відчувала кожну краплю болю, яка перетворювалася на чорнило.

​— Нехай банять, — прошепотіла я, і в цьому шепоті було більше сили, ніж у всьому, що я писала раніше. — Але вони побачать, що я ніколи не була пластиковою.

​Я знову натиснула на клавіші. Наступне речення було найчеснішим у моєму житті. Я не просто писала — я випалювала свою правду на папері, знаючи, що завтра цей текст може стати моїм останнім.

Раптом у кімнаті стало неможливо дихати. Я відчинила вікно, і нічне повітря, густе від запаху троянда та розквітлого поруч бузку, увірвалося всередину. Цей аромат завжди асоціювався у мене з Максимом. Він був таким же — густим, п’янким, але при цьому якимось... задушливим у своїй відданості минулому.

​Я притулилася чолом до холодного підвіконня. Десь там, у Харкові, Максим, напевно, зараз теж дивиться на гілки бузку і пише черговий розділ про втрачене. Але його бузок — це ніжність. Мій же — це шипи, які я ледь встигаю ховати під одягом.

​Мій телефон знову вібрував. Я взяла його тремтячими руками. Повідомлення від Лілі: «Віко, просто заспокойся. Давай згадаємо, як нам було добре на початку. Пам’ятаєш, як ми мріяли про наші спільні збірки? Давай не руйнувати все через емоції».

​Я дивилася на ці слова і відчувала, як всередині мене все закипає. «Добре на початку»? На початку ми були сліпі. Ми думали, що можемо розквітати, де захочемо. Але насправді нас просто вирощували на продаж, як зрізані квіти для чиїхось ваз.

​— Ми не квіти для букетів, Лілю, — прошепотіла я в порожнечу. — Ми — ліс, який вони хочуть вирубати.

​Я вимкнула звук на телефоні. Мені було потрібно відчути цю тишу. Кожна моя клітинка вимагала бунту. Я підійшла до столу, де в старій вазі стояла зів’яла гілка бузку, яку я принесла тиждень тому. Вона вже втратила свій колір, пелюстки осипалися, оголюючи темні, сухі гілки. Вони виглядали як мої власні нерви — оголені, втомлені, готові зламатися.

​Я схопила вазу і ледь не жбурнула її об стіну, але зупинилася в останній момент. Замість цього я просто висипала сухі пелюстки на аркуш з написаним текстом. Вони вкрили мої слова, як осіннє листя вкриває землю.