Пролог

«Хочеш?» - чи не сотий раз звучить у свідомості таке недоречне запитання. Воно повторюється вдень і вночі, не дає зосередитись на роботі, хатніх справах, спілкуванні з родиною та взагалі на будь-чому… Навіть спати через нього спокійно не можу!

Прокидаюсь завжди зненацька, бачу внутрішнім зором світлу пляму із бузковим розмитим контуром і чую сміх. Такий життєрадісний, дзвінкий, мелодійний… Аж занадто схожий на мій. Бо чий іще голос може лунати у моїй голові? Але… я вже не впевнена.

Ну звідки тому задоволенню взятись, коли майже все моє життя проходить під двома гаслами: «Непогано» та «Терпимо»?

«Хочеш? Хочеш? Хочеш…» - із кожним разом те слово звинить все настирливіше та голосніше. Воно дурманить мою буденність, змушує ще прискіпливіше оцінювати кожен наступний крок, хоча я і так звикла приймати більшість рішень, ретельно звішуючи усі «за» та «проти».

Я ніколи не запитую себе, хочу чогось чи ні. Головне моє питання звучить геть інакше: «Треба?» І якщо відповідь «так», то діалог закінчено.

Готувати, мити посуд, прати, прасувати, прибирати… Вставати пів на шосту. Відводити дітей до школи та забирати їх після подовженого дня. Контролювати виконання домашніх завдань. Проводити п’ять днів на тиждень по дев’ять годин на безглуздій, майже нікому не потрібній роботі. Слідкувати за своєчасним сплаченням комунальних платежів. Відстежувати акції на товари та послуги, аби заощадити якомога більше…

Останнє, наразі, має дуже важливе значення. Вже три роки поспіль, наприклад, я встигаю вихопити майже закипівші путівки до Туреччини. А нещодавно мені пощастило відкопати шалену знижку на дитячий літній табір. Ще й з поглибленою англійською. Якраз через два дні маю відрядити своїх хлопчаків. Це буде вперше, коли вони залишаться без батьків так надовго…

«Хочеш? Хочеш? Хочеш?» - я чую це питання вже більше трьох років. Але останні два місяці голосніше, ніж будь-коли.

Ніколи раніше я не намагалася дізнатися причину та походження того голосу. Але цієї ночі, щоб остаточно не зійти з глузду, я відповіла…