Принцеса

Пішла купувати сукню.

Не влізла.

Купила тортик.

Вліз, зараза!

Всім привіт! Гадаю, мій братик вже втомився одночасно тримати мене на руках і розповідати, тож нелегку роль оповідача на себе беру я. Так-так, з вами знову неперевершена Селена Джесіка Реньєр! Або Нора. Або Еллі… Називайте мене, як вам подобається, але я тепер нарешті зрослася з думкою, що все. Лафа закінчилась. Тепер я де-юре і де-факто принцеса Вічного Лісу, тому варто користуватися своїм справжнім ім’ям. Отож в моїй голові я тепер Еллі. Клас. До всіх вже давно дійшло, а до мене вічно як до верблюда… Ех…

Отже, на чому там спинився мій братик? На темряві, яка все розросталась… Ясно. Слухайте…

«Ані хвилини спокою», - скаржився Песиміст, коли Еллі легко зістрибнула з рук брата. Ріо навіть заперечити не встиг.

«На пенсії відпочинемо», - суворо сказав Реаліст.

«Ми не доживемо, - пробурчала Чуєчка, похмуро перезирнувшись з Песимістом. – У нас життя складне».

«Не розумію вас, - похитала головою Оптимістка. – Ейдон зараз в біді, а ви ниєте про відпочинок! Як вам не соромно?!»

«Еллі! Ну? Зроби вже що-небуть нарешті!» - не витримала напруги Надійка.

Дівчина вирішила, що це була перша більш-менш адекватна думка на фоні тих, які з’являлися недавно. Еллі списала все на післястресовий стан. Отже, тримаючись за лівий бік, який досі болів, вона пошкандибала до свого передчасно посивілого (не)щастя.

- Ейде, дозволиш підійти? - запитала Еллі, наблизившись. Підходити ближче вона остерігалася, адже незрозуміла темрява вже й так ледь не торкалася носа дівчини.

Дракон повернув голову в бік своєї дівчини так, наче не впізнавав її. Очі Резарта і справді були цілковито матово-чорними.

- Ейдоне, хіба ти не пам’ятаєш мене? – щокою мимоволі покотилася сльоза. – Це я, твоя Еллі… Твоє Золотце… Пам’ятаєш?

Хмарка темряви стала трохи меншою, так що Еллі змогла зробити ще крок назустріч своєму дракону.

- Ти ж казав, що нізащо не повториш долю своїх попередників! Ти казав, що я твій якір, який не дає плисти за течією темряви! Хіба можна так легко забути настільки важливі слова?! – Еллі плакала. Зараз їй було в сотні разів страшніше, ніж коли вона сиділа в камері чи билася з бурим ведмедем. Навіть коли Аврора штрикнула її ножем так страшно і боляче не було. – Не ігноруй мене, драконе, інакше я з тобою місяць не розмовлятиму!

Ейдон поглянув на неї із сумішшю подиву і скептицизму в погляді, ніби він не міг визначитися, чи то Еллі не з повна розуму, чи просто дурна.

- І не дивися на мене так! – крикнула Еллі. – Ти казав, що кохаєш мене! Так залишайся зі мною! Хник…

«Та досить вже плакати!» - бігав Реаліст від однієї своєї колеги до іншої. Жіноча частина команди тараканів заливалася гіркими сльозами, навіть Чуєчка тихенько хникала, обійнявши Надійку. Песиміст стояв сумно схиливши голову і мовчав. Він завжди мовчить, коли ситуація і без песимізму кепська. Мовчання - це найкраще, на що він здатен в такі моменти…

Сльози текли щоками принцеси, вона схлипувала і була як ніколи близькою до істерики. Невже Ейд ніколи до неї не повернеться? Невже їй суджена доля Нілір, яка блукала світом, щоб втекти від своїх почуттів? Невже вона більше ні на що не здатна, крім сліз? Жілюгідно!

«Ну все, сльози – це вже надовго», - таки ляпнув Песиміст, пригадавши, що плаче Еллі зазвичай з годину, якщо вже дамбу прориває.

- У-у-у… - завила дівчина від розпачу. Її капітально накрило.

«Все. Привіт, істерика! Не бачилися ще від дирижабля! Не можу сказати, що сумував за твоїм неприємним товариством…» - пробубонів Реаліст, бликнувши на Песиміста, який закрив долонею рота і намагався злитися з інтер’єром.

Еллі не могла з собою нічогісінько зробити, хоча й розуміла, що мусить заспокоїтися. Просто… Ви маєте її зрозуміти. Занадто багато вона пережила за цей день. Еллі провела ніч в ув’язненні і навіть не знала, чи зможе дожити до завтра, дивом втекла з камери, врятувала дідусів-алхіміків, билася з вартою, хвилювалася за Елізу з її ненародженою дитиною… Потім ще й королева з її закидонами… А це жахливе почуття провини та жалю… Саме воно душило Еллі горло, не даючи нормально дихати. Неначе велетенська залізна рука притисла дівчину до кам’яної стіни… Можливість втратити Ейда – це вже було занадто навіть для залізної витримки Еллі.

Було видно, що Ейдон сильно напружився.

- Точно, ти починаєш панікувати, коли я плачу, - через силу усміхнулася дівчина, витираючи сльози. Це не допомагало, бо з очей текли й текли нові солоні краплинки. – Але потерпи цього разу, добре? Я просто дуже-дуже за тебе боюся…

Тепер Еллі могла сказати, що вона цілком заволоділа увагою Резарта. Він повернувся до неї обличчям, і з цікавістю спостерігав, хоча темної хмарки не приймав.

- А зн-наєш, що сьогодні сталося? – запитала Еллі, трохи гикаючи і душачи сльози. Вона намагалася відволікти дракона від темряви, а себе – від істерики. – Я, Ліз і семеро алхіміків вчинили справжн-ній бунт! Ми втекли з в’язниці і пробил-лися нагору. Я все шукала тебе з Ріо, але ніде н-не бачила… Хник… Гик… Потім мама-ррург розчистила мен-ні дорогу до кабінету королеви. Я ввійшла. Аврора багато кричала. А потім Кересу і Діріаль почали сперечатися… Зрештою страшна богиня вилетіла з тіла моєї божевільн-ної тітки. Тоді боги зникли. Кересу має перемогти. Ін-накше я його приб’ю… Потім Аврора трохи поштрикала в мене ножем. Ну, тоді я теж її штрикн-нула…