Знайшлась пропажа

My second name is Luck.

But unfortunately my first name is Bad.

Скрип. Шурх. Клац. Скри-ип.

Нора швидко прокинулася і непомітно поглянула в бік вікна. Там хтось був. Дівчина намагалася запевнити себе, що це просто гра її уяви, але мимоволі у дівчини показалися вовчі вушка і смертоносно отруйні пазурі. Інстинкти не надуриш.

«Там є тінь за вікном», - прокоментував Реаліст.

«Так, ми всі в курсі, любий, - прошепотіла Жіноча Інтуїція. – Але чия то тінь?»

«Сподіваюсь, це хтось, хто не хоче нас вбити», - тихо сказала Надійка.

«Ага, - кивнула Оптимістка. – Це так, для різноманіття».

Песиміст промовчав, але дивився на своїх колег сумними очима, ніби лікар, який не наважується повідомити пацієнта про смертельний діагноз.

Раптом тінь поворухнулась – і на вікні з’явилися краплини якоїсь рідини, що злегка світилася фіолетовим. Нора взагалі не розуміла, що відбувається.

«Якщо комусь треба помити вікна гуртожитку, то нащо це робити вночі?» - розгублено запитала Надійка.

«Треба було селитися не на першому поверсі», - похмуро сказав Реаліст.

«Мені привиділося, чи справді усе вікно трохи фіолетовим почало світитися?» - протерла очі Чуєчка.

«Тепер нам всім гаплик, - не стримався Песиміст. – А все чому? Бо не треба було огризатися до короля. Тепер Нора – ворог номер один».

«Ти не допомагаєш», - докірливо сказала Оптимістка.

«Ні, - погодився Песиміст. – А треба?»

Тим часом невідомий з тихим скрипом відчинив вікно.

- Дівчата, - стиха покликала Нора, але ніхто не відізвався. – Агов!

Тиша.

«Та що ж це таке… Саме коли вони треба, їх добудитися не можна!» - бідкалась Жіноча Інтуїція.

«Чекай… Цей запах… - пробурмотів Реаліст. – Раніше я думав, що це мило з ванної, але це снодійне».

«Але чому ж воно не діє на нас?» - запитала Чуєчка.

«Бо снодійним обробили подушки Таї і Меланії, але не Нори. На це вказує дуже слабкий запах, - Реаліст зблід. – А це означає, що цій тіні за вікном потрібна саме Нора! Більш того, вона повинна бути притомною».

Всі ці думки пронеслися в Нори в голові шквалом.

Вона швидко і якомога менш помітно запхала в просторову кишеню ррурга, який до цього мирно спав, притулившись до боку дівчини, і не очікував з боку хазяйки такої підлянки. Бідолашна тваринка навіть нявкнути не встигла. Потім Нора схопила свій кулон-оберіг, зірвалася з ліжка і за один стрибок вже дісталася до дверей. Запізно – чиясь тонка кігтиста рука вже затисла їй рота.

- Якщо ти хочеш жити і цінуєш життя своїх подруг, то підеш зі мною, не опираючись. Ясно?

Нора кивнула. Вона впізнала цей сонний голос. Вампірша таки дістала її.

Вони вийшли через вікно. Навулиці чекали ще дві тіні, от лишень ці були велетенські. Навіть в темряві Нора впізнала ґорґуйль.

«Ще б пак! Після тісного знайомства з вухом одного з цих створінь, ми не могли не впізнати їх з першого погляду, - саркастично сказав Песиміст. – Якщо що – діємо за старою схемою, колеги! Тільки от у Нори слюнявчика нема, на жаль…»

«Замовкни», - вбитим голосом попросила Чуєчка, скривившись.

Один з ґорґуйль закинув Нору собі на плече і поніс в невідомість (нічому їх гіркий досвід товариша не навчив). Пізніше виявилося, що найманці проникли на територію академії, завдяки співпраці з Ланно: вона піднімала щит зі свого боку, а вони ззовні. Завбачливі монстри залишили ще кількох собі подібних за щитом, щоб мати змогу вийти.

- Ем… Пане монстр? – покликала свого викрадача Нора. Викрадач невдоволено рикнув. – Пане найманець? – Ще одна спроба провалилася, наштовхнувшись на розлючений погляд. – Слухай, ти сіра гора з каміння, у мене вже живіт болить так висіти! Я й сама ніжками ходити вмію! Можна спуститися?

- Р-р-р.

- Е-е… це було "так" чи "ні"?

- Р-р-р.

«Змістовна розмова, - продовжував знущатися Песиміст. – Нора в нас від природи дипломат».

«Все у неї вийде!» - суворо подивилася на коханого Оптимістка.

- Будь ласка, - пробурмотіла у розпачі Нора, відчуваючи, як її живіт перетворюється на суцільний синець.

Як не дивно, ґорґулья поставила Нору на ноги, чим вразила дівчину.

- Дякую, - Нора кивнула на знак подяки.

- Р-р-р, - викрадач знаком показав, що треба квапитись.

Дівчина не стала заперечувати.

Вже скоро вони з допомогою амулетів телепортації (вкрай дорогі штуки) опинилися в Лекресі, просто на подвір’ї королівського замку.

- Що ж, я знову тут, - кисло прокоментувала Нора, звертаючись до свого наглядача. – Знаєш, це мій дім. Я тут жила в дитинстві і дуже люблю це місце, хоча зараз тут всім заправляє моя зла і кровожерлива тітка. До речі, я тобі казала що Аврора хоче мене вбити? Ні, здається, не казала. Ой, вибач, я, мабуть, дратую тебе своїми теревенями?