Розділ 2

Марина рвала і метала, варто було мені зайти в ательє, як я почула її крик.

- Ти незряча чи безрука? Хто так робить стійку-комір? Тебе що в бурсі вчили?

- У коледжі, - витираючи сльози відгукнулася наша стажерка Катя.

- У коледжі! - спалахнула господиня і жбурнувши на стіл виріб, подивилася на мене. - Христина! Переробіть усе сьогодні ж! Це віп-замовлення, завтра приїдуть забирати цей плащ.

- Марино, але в мене і так два замовлення на завтра. Я не встигну, залишилося півдня роботи.

- Отже, затримаєтеся! У вас що, семеро по лавках? Ні! За роботу, дівчатка!

Господиня зникла у своєму кабінеті, а я мовчки впустила сумку на свій стілець і підійшла до колеги, яка плакала.

Шкіряний плащ був пошитий добре, акуратно, а ось комір, не хотів стояти і завалювався. Усе через помилку в крої.

- Вибач мене, будь ласка, - Катя шмигнула носом. - Тепер мене звільнять?

- Якби Марина всіх за коміри звільняла, то нікому було б працювати. - відгукнулася Оксана.

Болтай, не болтай, а замовлення самі себе не зроблять.

Весь робочий день, що залишився, я ні на секунду не відволіклася. Прокинулася вже без десяти шість.

- Я ось дивлюся на тебе і думаю. Крістін, навіщо ти так впахуєш? Доводиш усе до ідеального стану? Могла ж схалтурити і закінчити все раніше!

Оксанка одягала куртку і подивилася на мене з жалем.

Я ж просто не вміла інакше. Звикла все робити на совість, у тому числі й не свою роботу також. Звісно, з коміром можна було б схалтурити, але я перекроїла все. Витратила багато часу, але зробила.

Щоправда, зараз усі по домівках ідуть, а мені ще свою роботу доробляти. Добре, що там по дрібницях. За кілька годин впораюся. Усе одно планів на сьогоднішній вечір немає, а завтра і зовсім вихідний. Тільки адміністратор і «чергова» швачка працюють. Цієї суботи не я, дякувати богу. Минулого місяця мені довелося вийти тричі. Один раз за себе, другий за Оксану, у якої дитина виступала, і третій, за Олену. Вона тоді сильно захворіла. Тепер, якщо не трапиться НП, чергуватиму тільки у квітні.

- Гарного тобі вечора. Я всі замовлення підготую, підпишу і залишу на роздачі. - замість відповіді на провокативне запитання побажала я колезі.

Оксана невдоволено шмигнула носом. Чергувати вона не любила.

- І ти довго не затримуйся, наша розумниця, - усміхнулася дівчина, їдко виділивши звернення.

Так, ця « розумниця» причепилася до мене ще зі шкільних років і я ніколи не сприймала подібне звертання з негативного боку. Навпаки посміхалася, коли мене хвалили вдома, у школі, в універі, на роботі... До того моменту, коли не довелося натиснути собі на горло і вчинити « як треба», віддавши коханого чоловіка.

Навіть не віддавши, а змусивши і його вчинити згідно з моральними принципами.

- Маленька, ти з глузду з'їхала? Я її навіть не впізнав! Ми що в радянському союзі живемо: зробив дитину - одружуйся?! Я тебе кохаю, чуєш?!

Рома присів навпочіпки і, піднявши моє підборіддя, витер сльози.

- Тебе одну. Хіба серцю накажеш? Ну, яке весілля з твоєю сестрою?

- Роме, вона ж вагітна! Дитині потрібен тато!

- Я не відмовляюся допомагати, дати своє ім'я, гуляти на вихідних, дарувати подарунки на свята і все, що треба, але не розумію, чому повинен відмовитися від коханої жінки?

- Рома! Що ти мелеш?! Це ж дитина!

- Не збираюся бути лицеміром. Я ні до нього, ні до його матері нічого не відчуваю. Розумієш? Ні-чо-го!

- Це зараз, а потім він народиться, ти візьмеш крихітку на руки і віддаси йому своє серце. Нам все одно не бути разом, розумієш? Ти будеш розриватися між мною і ними, мучачи всіх!

- Маячня! Кріс, усе це маячня! Я кохаю тебе, хочу тебе!

- Я не вийду за тебе заміж.

- Що? Ти зараз серйозно?

- Роме, не треба мене мучити, будь ласка. Мар'яні народжувати через чотири місяці. Їй нервувати ніяк не можна, розумієш? Ти маєш узяти відповідальність за них!

Наречений упав на підлогу біля моїх ніг і міцно обійняв.

- Маленька, я без тебе не дихаю. Я кохаю тільки тебе і я ніколи не візьму за дружину твою сестру. Будь вона хоч трійнею вагітна!

- Ти мусиш, Роме. Я знаю тебе. Хоч би як ти зараз пручався, у душі ти вже прийняв цю дитину і хвилюєшся за неї. До чого продовжувати цю агонію, мучити всіх?

- Давай поїдемо звідси? До біса все! Я продам квартиру, завантажимо в машину найнеобхідніше і рвонемо!

- І залишимо Мар'яну наодинці розбиратися з усім?

- Я не одружуся з нею! - психанув Ромка і вилетів із кімнати, голосно грюкнувши дверима, а я, кидаючи сльози, вже знала, що зробити, щоб загнати його в глухий кут.

Дитині потрібен батько.

Так це справедливо. Так потрібно.

Усі ці спогади жили в мені і з'їдали заживо. Мені дихати було боляче.

Від сумних спогадів минулого мене як завжди врятувала подруга. Прилетіла ураганом, підхопила всі мої речі і буквально виштовхала з ательє. Я ледве встигла все скласти по своїх місцях і вимкнути скрізь світло.

- Потрібно, випити і розвіятися! - заявила Елька, яка після роботи потягла мене в бар.

Якийсь пафосний, новомодний, нещодавно відкритий! Зазвичай я такі не люблю і не відвідую, але сьогодні все якось навалилося: дзвінок сестри вибив мене з колії, спогади накочували хвилями, накриваючи мене з головою. Я точно потону в усьому цьому, якщо трошки не розвіюся. Зрештою це не галасливий клуб, а всього лише бар. Посидимо, побалакаємо, Еля поскаржиться на свого Лісоруба, боса тобто.

Я планувала тихий вечір, але в меню були одні красиві багатошарові коктейлі, на які Еля вже хижо поглядала. Гарні картинки, незрозумілі назви, я насилу знайшла хоч щось безалкогольне і знайоме.

Елька ж копалася, придивляючись то до одного, то до іншого, а ще примудрилася витріщатися на бармена. Бідолаха мало келих не розбив, посміхаючись моїй фатальній красуні.

- Безалкогольний мохіто, - замовила я і тут же почула заперечення подруги: